Якщо Еммануель Макрон утримується від ворожих висловлювань щодо євро, то риторика Марін Ле Пен досить категорична — вона стверджує, що євро є мертвою валютою і тягарем для Франції, і обіцяє, що через рік після її перемоги (якщо така відбудеться), французи будуть у повсякденному житті користуватися своєю нацвалютою. Правда, Ле Пен визнає, що великі корпорації продовжать користуватися євро у міжнародних торговельних операціях.

Ставлення до єдиної євровалюти не вперше стає темою електоральних баталій. Несправедливо стверджувати, що, мовляв, тема євро лише використовується радикальними політиками для завоювання голосів виборців-євроскептиків. Насправді ситуація з євровалютою давно викликає обґрунтоване занепокоєння у економістів. У цій колонці хочу поговорити про те, за яких умов проект єдиної євровалюти може стати більш успішним, ніж нині.

Створення успішного валютного союзу є дуже складним завданням. Особливо, якщо врахувати серйозні відмінності в політичному устрої, економічній культурі та структурі економік держав, що входять в зону євро. Не варто забувати і про те, що експеримент подібного роду і такого масштабу проводиться вперше.

У держав, що входять в зону євро, є розбіжності економіко-ідеологічного характеру. Німеччина, країна з найбільшою економікою ЄС, є настільки могутньою, що має можливість нав'язувати своє уявлення більшості країн єврозони. Вона вважає себе взірцем для наслідування для всіх інших країн Євросоюзу. І, з огляду на стан національної економіки, має на це право. Але, значною мірою німецька економічна модель – велика орієнтована на експорт економіка – успішно працює тому, що багато держав зони євро активно купують продукцію made in Germany. Але разом з масштабним імпортом німецької продукції ці країни створюють і передумови для серйозних проблем у своїх національних економіках.

Ставлення до єдиної євровалюти не вперше стає темою електоральних баталій

Ключова проблема функціонування зони євро полягає в наступному – єдину валюту емітує Євроцентробанк, а оподаткування в цій валюті здійснюють Міністерства фінансів держав, що входять в єврозону. Однак загального мінфіну в єврозоні не існує, тому немає можливості проводити узгоджену фіскальну політику. Але якщо ЄЦБ здійснює єдину монетарну політику всіх країн єврозони, то необхідний і єдиний орган, який проводить фіскальну політику. Проблема тим більше актуальна, що фіскальна політика є первинною по відношенню до монетарної політики.

Що потрібно зробити для того, щоб функціонування єврозони стало більш успішним? Якщо говорити про макроекономіку, то необхідно виправляти дисбаланси — економічно і фінансово слабким членам єврозони потрібно рухатися до зовнішньої і внутрішньої рівноваги в сенсі зовнішньоторговельного балансу і держбюджету. Якщо говорити про спеціальні заходи, то варто виділити чотири напрямки.

Перше. Важливий крок для якісного зміцнення єврозони був зроблений у березні 2014 року, коли було підписано угоду про банківський союз. Однак з того часу серйозного просування в цьому питанні не було. Проблема в тому, що для повноцінної діяльності банківського союзу необхідне джерело максимально надійних активів. Держоблігацій економічних лідерів ЄС, в першу чергу Німеччини, для цього недостатньо (тим більше, що Німеччина має намір зменшувати розмір держборгу). У зв'язку з цим є доцільним забезпечити адекватну за обсягом пропозицію облігацій так званого колективного емітента (ним може бути, наприклад, ЄЦБ). Вважаю, що ринок облігацій подібного масштабу дав би серйозні можливості та переваги. Країни єврозони здатні створити третій за обсягом ринок держоблігацій (після ринку держоблігацій США і Японії), отже, це був би виключно ліквідний ринок. Значить, він може стати джерелом дешевого фінансування. У європейських банків з'явився б надійний актив, а ЄЦБ отримав би першокласний заставний інструмент, що дозволило б йому проводити набагато гнучкішу монетарну політику, більш продуктивно задіявши інструменти, аналогічні програмам QE, що проводилися ФРС США. А якщо створити механізм трансформації частини облігацій країн єврозони в єдині єврооблігації, це дало б можливість зменшити стурбованість, яку часом інвестори виявляють щодо держоблігацій країн, що не є економічними лідерами ЄС. У цьому випадку технічно простішою стала б реструктуризація іншої частини держборгу цих країн — адже нівелювалася б загроза невиплати відчутної частини боргових зобов'язань, що обертаються на ринку.

Є ще кілька важливих питань, без врегулювання яких складно буде забезпечити ефективну роботу повноцінного банківського союзу. Вразливі у фінансово-економічному розумінні учасники зони євро не повною мірою здатні захистити свої банки у разі настання турбулентності на ринках. Тому в ідеалі ефективний механізм врегулювання неспроможності для всіх банківських установ, незалежно від їх розміру, полягає в розподілі потенційних збитків між кредиторами за допомогою облігацій, конвертованих в акції неблагополучних банків. Однак, ідеалу складно досягнути за визначенням. Тому, в єврозоні більш реалізованим є варіант підвищення нормативів достатності капіталу для банків. Крім того, повноцінний банківський союз потребуватиме жорсткого регулювання і нагляду — з метою запобігання некерованих кредитних бумів, які стають причинами фінансово-економічних криз.

Друге. В Євросоюзі діє «принцип боргової самостійності» — одні держави ЄС не несуть відповідальності за боргами інших членів ЄС. Це розумне правило. «Принцип боргової самостійності» зрозуміліший і логічніший, аніж спроби примусу до обмеження структурних дефіцитів держбюджету, встановлені підписаним в березні 2012 року «Договором про стабільність, співробітництво і управління в економічному і валютному союзі», що пахнуть економічним свавіллям і є не зовсім демократичними. Проблема в трактуванні терміну «структурний дефіцит держбюджету». Ним називається дефіцит бюджету, скоригований на економічний цикл, у якому перебуває та чи інша країна ЄС. Як показала практика, досягти не те, щоб єдиної, але хоча б близького трактування терміну не вдається. Не вдається і досягти консенсусу в оцінці економічного циклу, у якій перебуває та чи інша держава єврозони. Більше того, оскільки у валютному союзі єдиним національним стабілізуючим механізмом є бюджетна політика, недоцільно відмовлятися від її застосування, віддаючи все на відкуп довільно встановленим нормативам. І якби банки країн єврозони володіли і зберігали б на своїх балансах облігації, про які я написав вище, це зробило б набагато легшим процес реструктуризації держборгу, не піддаючи ревізії «принцип боргової самостійності».

Третє. ЄЦБ повинен перетворитися на класичний сучасний центральний банк, який буде мати широкі повноваження і проявляти вищу активність у сенсі впливу на економіку країн єврозони. Можливі зміни в питанні держборгу, описані вище, можуть бути серйозною підмогою для підвищення ролі ЄЦБ в економіці. Мабуть, з часом з'явиться необхідність у внесенні поправок до відповідних угод ЄС, що дасть можливість розширити свободу маневру Євроцентробанку у разі настання екстремальних ситуацій. Наприклад, у питаннях прямого викупу паперів, у які оформлений держборг країн єврозони. Крім того, ЄЦБ варто продовжувати проявляти активність у стимулюванні внутрішнього попиту країн єврозони.

Четверте. М'яка форма бюджетного союзу в єврозоні доцільна. Звісно, не у формі регулярних бюджетних трансфертів. Але є сенс створити загальну «подушку безпеки» для банківської системи країн зони євро і ринку облігацій колективного емітента.

Чи є проект єдиної євровалюти ідеальним? Звісно, ні. Але хіба бувають ідеальні економічні угоди? Щоб зміцнити єврозону, необхідно виконати колосальну роботу — симетрично виправляти торговельні та бюджетні дисбаланси, створити ринок облігацій колективного емітента і більш дієвий механізм реструктуризації держборгу, активізувати вплив ЄЦБ на економічні процеси, почати роботу в плані бюджетної кооперації.

Чи це реально? Час покаже. Але я не є песимістом щодо євро. До речі, реакція валютного ринку на перемогу Макрона в першому турі виборів президента Франції — зростання євро по відношенню до долара до 5,5-місячного максимуму — напевно, свідчить про життєздатність проекту єдиної євровалюти.

Виступаючи нещодавно в Університеті Гумбольда, Е. Макрон заявив – «Євро може й не зберегтися в найближчі 10 років, якщо Берлін і Париж не будуть надавати серйозну підтримку єдиному валютному союзу». Вважаю, це варто розцінювати як визнання необхідності такої підтримки – адже відповідальні політики розуміють, що демонтаж зони євро обійдеться державам, які входять до неї (і в першу чергу, країнам-лідерам - Німеччини та Франції) набагато дорожче, аніж її збереження і якісна модернізація.