Близькосхідний В'єтнам

Той, хто їде по зустрічній, може щиро вважати, що це всі інші порушують правила. Тільки реальність від цього не змінюється.

Головна проблема Москви не змінюється протягом останніх чотирьох років. У Кремля не збігається картинка реальності з усіма іншими гравцями. А тому він приречений робити помилки.

Це почалося з Криму. Тоді, коли Росія вирішила, що Майдан — лише спецоперація Заходу проти неї. І коли Москва анексувала півострів, вона була переконана, що не переходить ніяких червоних ліній. Що вони були перейдені раніше і не нею. І що окупація півострова — це лише історія про "дати здачі".

Так само було і з Донбасом. Москва наполегливо переконувала себе, що воює на українському сході із "Заходом". Для простішого обивателя вигадували історії про іноземців в українських окопах. Складніших, пригощали "геополітикою" і "сферами впливу". У кожному конкретному випадку Москва була вірною собі: ніякої України не існує, українці не можуть нічого самі хотіти, а все, що відбувається — справа рук колективного закулісся.

Це Україна може вважати, що воює з РФ. А ось сама РФ переконана: в кожному конкретному випадку бореться із Заходом, який зазіхає своїми ліберальними щупальцями на духовні скріпи, мріючи позбавити росіян їх колективної ідентичності. І це важливо враховувати, коли мова заходить про дії росіян у Сирії.

Зрозуміло, мотивів для участі в цій війні у Москви було багато. Це і спроба розширити рамки конфлікту на Донбасі, і прагнення отримати більше підстав для переговорів із Заходом, і пошук "обмінного фонду", який можна було б використовувати у діалозі з Брюсселем і Вашингтоном. Але є і ще один аспект.

Головна проблема Москви не змінюється протягом останніх чотирьох років

Росія відправила війська в Сирію 30 вересня 2015-го. За добу до цього Левада-центр опублікував дані опитування, в якому росіяни коментували те, що відбувається у Сирії. 46% сказали, що там "громадянська війна". На другому місці (з результатом 32%) виявився варіант: "терористи, яких підбурив Захід, ведуть кровопролитну боротьбу із законним урядом країни".

Таким чином, ще до того, як Сирія влаштувалася в російському прайм-таймі, самі росіяни сприймали цей конфлікт у рамках українського шаблону. Просто роль "хунти" була відведена тим, хто проти президента країни Башара Асада. А головний ворог залишався незмінним — той самий Захід.

Ми можемо, звичайно, сказати, що обивательська логіка не повинна збігатися з "елітною". Що в кремлівських кабінетах сидять люди, непідвладні Дмитру Кисельову. Що він готує медіа-продукт лише для "низів". А російська еліта при цьому — цинічна, але твереза ​​і розважлива.

Але що, якщо це не так?

Що, якщо Володимир Путін дивиться телевізор? Той самий, який про розіп'ятих хлопчиків і снігурів? Що, якщо немає ніякого "другого рівня правди", а є лише перший і він же єдиний? Що, якщо вся російська вертикаль — це когорта загітованих агітаторів, яка продовжує боротися із західним Змієм Гориничем навіть у разі неявки противника?

Зрештою професійну деформацію ніхто не відміняв. Вище керівництво РФ — вихідці зі спецслужб. Ті самі, для яких конспірологія — обов'язкова кар'єрна умова. Ті самі, хто зобов'язаний бачити змову в усьому. Для яких холодна війна ніколи не припинялася.

Ми ж чули про це неодноразово. З вуст Путіна, який розмірковує про "іноземний легіон" в Україні. З вуст глави Радбезу РФ Миколи Патрушева, який цитував фейк про наміри Мадлен Олбрайт забрати у РФ Сибір і Далекий Схід. І якщо скласти все це разом, то виходить, що Москва вирушала на Близький Схід ще й для того, аби воювати проти "віковічного ворога".

Такий собі новий В'єтнам, де Москва підтримує одну сторону, а колективні США — іншу. І головна проблема цієї історії саме в тому, що на відміну від України, в Сирії справді є американці. У місцевих опозиціонерів є західна зброя. В тому самому небі з російськими літаками літають F-18. На Донбасі російська армія ризикувала зустрітися лише з українською. У Сирії — вже ні.

Що, власне, і сталося. Тепер ми сперечаємося лише про кількість загиблих під американськими авіаударами росіян. Тих самих, які опинилися не в той час і не в тому місці. Тих самих, існування яких Москва за звичкою заперечує. Але суті це не змінює.

Росія вигадала собі ворога, з яким довго і наполегливо воює. Але Сирія — це приклад того, що трапиться, якщо цей ворог і справді зверне на Росію увагу.

Класична історія про прогноз, що збувається сам по собі.

Колонка опублікована в журналі Новое Время за 15 лютого 2018 року. Републікація повної версії тексту заборонена

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени