Коли в 2014 році, після тримісячних спроб утримати владу, Віктор Янукович втік, всі диктатори, що поважають себе, зробили для себе однозначний висновок: «слабак, треба було діяти жорсткіше».

Тому, коли президент Лукашенко зіткнувся з першими симптомами «кольорової революції», антибіотик у вигляді вимуштруваного на придушення протестів ОМОНу тут же був пущений в діло. Не думаю, що Януковича можна було звинуватити в нерішучості, адже в Україні все почалося з вкрай жорсткого рішення спустити Беркут на кілька сот студентів, у відповідь на що на наступний день Янукович отримав ті ж сто тисяч обурених демонстрантів, що й Лукашенко тепер.

У чому ж помилка двох президентів, і як уникнути подібних неприємностей іншим диктаторам? Мені здається, вся справа в надлишковій мрійливості й романтичності батьків націй, яку вони демонструють у розквіт свого правління.

Їх траєкторії багато в чому схожі: переконавши виборців у своїй потенції стати ефективним правителем, вони займають президентське крісло перемігши в демократичних виборах. Прийшовши до влади, вони ретельно розставляють своїх людей на ключові потоки і владні структури, потім потихеньку закручують гайки ЗМІ, і, нарешті, систематично розправляються з політичними конкурентами. Настає момент, коли влада повністю належить їм, політичні конкуренти придушені і встановлено повний контроль за потоками.

Що відчуває диктатор у цей момент? Його повсякденність заповнюють люди, які кожен день навшпиньки заходять в його кабінет і розповідають про те, який великий правитель нарешті з’явився в їх історично знедоленій країні, клянуться в любові і вірності в обмін випрошуючи дрібниці, які він з панською легкістю жалує.

Настає ера вічного правління і благоденства. Країна влаштована просто: є свої люди на структурах і потоках, чий єдиний талант — це лояльність, в обмін на яку вони отримують сите життя повітових олігархів. Є ще простий народ, який хоч і бідний, але простий, тому потрібно йому трошки батьківської турботи, невелика пенсія на схилі віку, відремонтовані дороги та, головне, не думати про майбутнє — держава подбає.

Читайте також:

Ніна Хрущова

Мовчання Кремля. Як Путін втрачає Білорусь

Для пишного диктаторського торта залишається роздобути вишеньку — запис в підручнику історії. Але для цього треба показати, що батько народу не просто навів порядок у відсталій країні з інфраструктурою, що розвалюється, успадкованою від СРСР. Потрібен прогрес, потрібен свій Кулібін, який покаже Цукербергу кузькіну мать, потрібен Ломоносов, який не тільки напише оду диктатору, але спочатку відправить людей на Марс.

На перший погляд це справа не хитра. Виявляється, від СРСР залишилася не тільки іржава промисловість і оборонка, а й айтівці, які сидять по квартирах і навіть щось примудряються продавати на Захід. Далі все просто — перерізаємо стрічку в технопарк і готово: можна чекати появу свого Skype, тим більше що EPAM вже є.

Але тут виникає одна непередбачена проблема. Айтівці, дизанери, дрібні підприємці — весь цей креативний клас неприємно відрізняється від решти народу. Проблема в тому, що людина, яка отримала пристойну освіту і займається творчою професією, володіє критичним мисленням. Її не влаштовують нормальні контрольовані ЗМІ — їй подавай свободу слова. Гірше того, якщо основне населення заради патерналістської турботи батька народу готове терпіти недоліки корумпованої державної машини, то креативщики категорично не згодні з цим і вимагають цивільних прав аж до, подумати тільки, реально обирати собі Батьку!

Читайте також:

Павло Казарін

Формула революції. Куди рухається Білорусь

Нерозв’язність цієї дилеми в тому, що всі ці шкідливі ідеї в головах креативного класу нерозривно пов’язані з творчістю і підприємництвом. Це два боки однієї медалі! Візьми підприємця, виріж у нього з мозку «правову державу», і ти отримуєш лояльного, але абсолютно непотрібного корупціонера.

У Білорусі ніби все було в порядку. Лукашенко запобіг появі «соросят» та інших агентів західного впливу. В країні тиша і благодать… Але ось, один необережний рух — і в тебе кольорова революція і, плануючи свої подальші кроки, доводиться серйозно вивчати історичний досвід Чаушеску і Януковича.

Збереження авторитарної влади несумісне з існуванням в країні креативного класу як такого. Потрібно залишити всі ці романтичні ідеї увійти в історію прогресивним правителем і послідовно видавлювати невгамовних на Захід — де їм і місце. Це не складно: достатньо закрутити гайки дрібним підприємцям, встановити держконтроль за ЗМІ, ввести контроль і цензуру в інтернеті — і показово посадити кілька десятків за її порушення, і паралельно ростити омонівців, зі шкільної лави прищеплюючи їм класову ненависть до інакомислячих… До речі, я знаю одного дідуся, який, схоже, саме цю стратегію й обрав.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ