Режим Лукашенка тріщить по швах
День 14 серпня ознаменувався символічним проривом у Білорусі
Тисячі людей зібралися на площі Незалежності в Мінську перед будівлею Національних зборів, серед них безліч жінок і робітників — та сама коаліція, яка врятувала опозицію у важкий момент, коли здавалося, що поліцейському насильству вдасться придушити протестний рух. Вперше влада вирішила не втручатися, хоча протести, що почалися після сфальсифікованих президентських виборів 9 серпня, були суворо заборонені в цій зоні міста.
Присутні там 50 солдатів символічно опустили щити. Жінки почали прикрашати квітами і обніматися з солдатами. Все це ще сильніше дискредитувало режим президента Олександра Лукашенка і стало сильним прикладом для інших співробітників служб безпеки.
На наступний день стався ще один прорив. Співробітники державного білоруського телебачення (перш за все, технічні працівники, але також і кілька телеведучих) почали демонструвати солідарність з протестувальниками, хоча ця структура раніше була абсолютна слухняна уряду.
Співробітники телебачення зібралися перед офісом своєї компанії. Коли ввечері до них долучилися протестувальники, з’явилася Наталя Кочанова, голова верхньої палати парламенту, однак вона не змогла заспокоїти натовп. У неділю державне телебачення вперше повідомило про протести. А незабаром після цього білоруські дипломати почали рвати з режимом Лукашенка — першим став посол в Словаччині, за яким послідував повірений у справах Білорусі в Швейцарії.
Лукашенко спробував зупинити цю опозиційну хвилю, провівши мітинг на майдані Незалежності, в якому взяли участь близько п’яти-семи тисяч його прихильників. Рівно через тиждень після того, як він вкрав у країни вибори, Лукашенко спробував показати свою силу і відновити червоно-зелений прапор як національний символ держави. Днем раніше біло-червоно-білий прапор, обраний опозицією, був піднятий над мерією Гродно.
Юрба, о зібралася, складалася з солдатів і держслужбовців, а також робітників, музикантів, дітей та гостей з України та Грузії — так званих простих людей, з яких близько десяти виступили з промовою. Їхні виступи були непослідовними, що, ймовірно, пояснюється тим, що сама влада не дуже розуміє, що їм робити. Люди, які не залежать особисто від Лукашенка і не втягнуті безпосередньо в злочини його диктатури, говорили про мир, часто зі сльозами на очах. Українська артистка, нагадавши про дві революції (Помаранчеву та Майдан), сказала: «Ми розкололися як країна, ми розділилися надвоє».
Натовп по-різному зустрічала виступи. Солдат, налаштований зайво примирливо, був освистаний. Втім, часто можна було почути визнання, що не все в Білорусі так, як повинно бути, і що не всі задоволені нинішньою ситуацією. Під час мітингу постійно звучали дві явно суперечливі ідеї. Ця дихотомія стала особливо очевидна, коли виступав Лукашенко.
Хоча найбільш часто повторюваними словами були «мир» і «мирний», головне гасло звучало так: «Білорусь — це ми!». З одного боку, влада явно боїться громадянської війни і відповідальності за її початок, а з іншого, симпатії простих людей на мітингу перебували на стороні опозиції: вони хочуть нормального життя і бояться насильства. Чим ближче був до влади промовець, тим войовничішим був його тон.
М’язистий підполковник з ОМОНу виступав якраз перед Лукашенком. Загрозливим тоном він заявив, що любить свою країну і ніколи її не зрадить. Після цього Лукашенко повідомив, що розміщує війська біля Бреста на кордоні з Польщею, і заявив, що навіть після смерті не здасть Білорусь. Відсутність у нього впевненості була очевидною — це не був холоднокровний лідер, який контролює ситуацію.
Люди, що його слухали, в основному були не з Мінська. Спочатку вони юрмилися біля низок автобусів, на яких їх привезли в столицю, явно почуваючись загубленими в цьому місті. Потім їх привели на площу, яка з ранку була заблокована і оточена групами поліцейських у штатському.
Демонстрантів, що підтримують режим, було легко відрізнити від опозиційних протестувальників. На площі панувала напруженість, пояснювана страхом демонстрантів за своє майбутнє. Їм потрібно було почути лідера, який би вселив у них впевненість. Коли я почав говорити по-польськи, ведучи репортаж про цей захід для каналу TVN24, я помітив ворожі погляди, а деякі люди почали на мене кричати.
Відповідь опозиції на мітинг Лукашенка, як і багато іншого в цьому цивільному повстанні, була підготовлена заздалегідь. Протестувальники зібралися на площі Перемоги перед обеліском «Мінськ — місто-герой», де тижнем раніше, в день виборів, і почалися демонстрації.
Прийшли приблизно 200−500 тисяч осіб. Це був найбільший мітинг в історії країни: колони демонстрантів розтягнулися на кілька кілометрів. І це була велика демонстрація сили. Лукашенко хотів зміцнити свої позиції, однак чисельність його натовпу виявилася значно менше.
За тиждень до того служби безпеки зуміли вичавити опозицію з цієї площі за допомогою побиття, і навіть убивши одного протестувальника. Але на такий масовий мітинг ОМОН, нездатний зробити абсолютно нічого, навіть не потрудився з’явитися.
Опозиція не злякалася потенційної конфронтації. Хоча підтримати Лукашенка прийшло кілька тисяч прихильників (багато хто з них були поліцейськими в штатському), кожен, хто залишав мітинг за режим, тут же розчинявся в морі біло-червоно-білих прапорів, що розтягнулися вздовж майже всього проспекту Незалежності. Перед будівлею КДБ, де зараз знаходяться багато ув’язнених, протестувальники кричали: «Відпускай!». До кінця дня колись зловісний диктатор і його головорізи виявилися повністю заглушені.
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікування повної версії тексту заборонене.
Copyright: Project Syndicate, 2020
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
