"А по сраці?"

Поки сидиш у стрічці Фейсбуку — навколо світлі люди, які здають кров літрами постраждалим солдатам, несуть з дому останнє в пункти прийому біженців і перераховують частину зарплати у фонд допомоги армії. Як тільки виходиш на вулицю, проїжджаєш по вузьких від запаркованих у три ряди рендж-роверів дорогах або заходиш, не дай боже, в якийсь ЖЕК, з'являється відчуття, ніби живеш у Росії. Чому так? Я знаю відповідь.

Рік тому я народила сина і практично кожен день проводжу в парку, неподалік дитячого майданчика. Постійно спостерігаю за тим, як різні мами, тата, бабусі, няні та інші родичі поводяться з дітьми. І мені все зрозуміло.

Я не буду переповідати кричущі випадки. Розмова не про те, що засмикані побутом і недосипанням жінки іноді зриваються на дітях, які не можуть дати здачі.

Повсякденні прогулянки українців з дошкільнятами досить цікаві і без геть неприпустимих ситуацій. Ось, наприклад, узимку. Тато вийшов з хлопчиком років чотирьох погуляти, з санчатами. Тато, очевидно, не в захваті від цього. У нього вихідний, він хотів полежати, може, подивитися Ментів або з'їздити на авторинок, глянути запчастини. А тут цей "виродок" зі своїми санчатами.

У нього на обличчі написана ненависть. Дитина плаче. Батько каже їй: “Ну що ти хочеш знову? Чого ти ниєш? Ти хотів санки? Іди тепер, катайся! Або ти катаєшся, або я йду додому. Нема нічого там страшного, всі нормальні діти катаються, і ти можеш, іди, я сказав!" Я не знаю, на що розраховує цей чоловік, де він бачив дітей, які після таких розмов раптом заспокоюються, втирають сльози і радісно біжать кататися з гірки. Його син не такий, він заходиться ще сильніше, тато починає демонстративно йти з парку, хлопчик ридаючи висне у нього на ногах і кричить: "Ні, будь ласка!"

Або ось бабуся гуляє з дворічним онучком. На вулиці дуже спекотно. Хлопчик тепленько вдягнений, щоб жоден порух підступного вітру не зазіхнув на його імунітет. Дитина боязко простягає руку до великого помаранчевого самоскида. Бабуся охає: “Куди ти лізеш? Шо ти лізеш, це шо — твоє? Я сказала — не чіпай!" Але, на жаль, хлопчику два роки, він не може не лізти і не чіпати. Тим більше самоскид такий спокусливий. Він знову тягне руку до машинки, на що бабуся змовницьки запитує: "А по сраці?" Я зустрічала їх у кількох кутках парку, "а по сраці" луною переслідувало це щасливе сімейство.

Чи варто продовжувати ряд прикладів? Я наводжу зараз нарочито комічні чи трагічні, помітні, яскраві випадки. Що вже казати про часте "тому що я так сказала". Що це за аргумент? Як маленька людина повинна з цієї фрази збудувати собі уявлення про своє місце у величезному і дивовижному світі?

А всі ці "ну залишайся тут, а я пішла". Або "зараз я віддам тебе он того дядькові, раз погано поводишся". Ну і, звичайно, хіт сезону "встань нормально, що ти крутишся, як ужалений".

Поясніть мені, на що вони розраховують? Кого вони хочуть виростити з малюків, яким кожен день мимохідь просто так дають зрозуміти — ти ніхто, ти мені заважаєш, я від тебе катастрофічно втомлююся?

Ось виросте з того хлопчика з санчатами чоловік — товстий, з ланцюгом на шиї. Чому б це раптом йому любити свою дружину? З якого дива він буде ніжно ставитися до своїх дітей? Адже йому ще в дитинстві все пояснили: ти сам по собі, ніхто тобі ніколи не допоможе, зі своїми страхами ти наодинці, і взагалі — ти заважаєш. Дивно очікувати від цього персонажа поваги до правил паркування і чистоти лісу після пікніка.

А хлопчик "а по сраці" — він ким повинен стати? Тим, хто постійно озирається, переляканим дрібним корупціонером? Який побоюється того самого покарання, та, однак, нишком робить заборонене, тому що, коли все заборонено, доводиться вчитися порушувати правила й озиратися.

Я запитувала шановних психологів, чому європейці не поводяться так зі своїми дітьми. Ну не може ж бути, що всі діти в Україні небажані, випадкові, недоречні, а в Європі все навпаки. Мені пояснили, що ми живемо на території, де багато років у великих масштабах відбуваються насильницькі дії. Ми глибоко травмоване на генетичному рівні населення, і покоління за поколіннями ростуть, виходячи з думки "мене теж били, і я виріс нормальний". Таке ось "а по сраці", що передається від бабусі до онуки.

Мені часто кажуть, що я збожеволіла від материнства й зіпсую сина, бо надто вже його люблю і все йому дозволяю. Так я піду йому ще щось дозволю. Щоб через 30 років в моїй країні було одним жлобом менше.

Колонку опубліковано в журналі Новое Время за 13 листопада 2015 року. Републікування повної версії тексту заборонене.