Стоило ли давать Саакашвили украинское гражданство

Здається, що інформаційний простір України, Грузії та й Росії за останні дні сфокусувався в одному-єдиному імені і прізвищі – Міхо Саакашвілі – новому громадянинові України і головному державному управителі Одещини.

Війна, курс долара, тарифи ЖКГ, Всесвітній День захисту дітей - все це відійшло на другий план. Майже кожен політолог, політтехнолог, експерт намагається висловити свої: думку, оцінку, прогноз з приводу цього вже традиційно не передбачуваного рішення президента Порошенка.

Не хочу «пасти задніх» і теж вставлю свої 5 копійок в ці розмови.

Одні з учасників таких розмов підтримують Порошенка і Саакашвілі та обережно бажають їм натхнення та успіхів у реалізації «майданівських надій» суспільства. Інші, навпаки, - піддають нищівній критиці це рішення (я до тієї миті, коли до мене прийшла думка написати цей текст) належав до другої групи – критиків. Але, почитавши майже всі "блоги" на цю тему і особливо останній російського політолога Андрія Окари, замислився.

А чому - «ні», чому не іноземець з числа найкращих і небайдужих друзів моєї країни може займатись державотворенням і реформуванням в Україні. Адже прикладів участі іноземців у розбудові та відбудові найвизначніших міст і сіл нашого краю і всієї колишньої Російської імперії (до складу якої понад триста років входила і теперішня Україна) більш ніж достатньо: видатні (в майбутньому!) німці, французи, італійці. А скільки українців брали участь у розбудові і захисті інших країн світу – почитайте тільки історичні нариси «Острозького інтелектуального клубу» у facebook і ви відчуєте.

Опоненти скажуть, що в основному то були, говорячи сучасною мовою, бізнесмени, волонтери і політичні емігранти. І так , і – не так. Були серед них і державо творці і митці, які офіційно спеціально не набували громадянства держави, інтересам якої прислужились.

До речі, інститут «громадянства» в сучасному розумінні правової теорії як постійний правовий зв’язок між людиною і державою, з`явився в історії цивілізації відносно не так давно. І тільки в останні десятиліття ХХ століття він набув додаткового значення і ролі як ознака виключного національного патріотизму людини, яка має паспорт громадянина тієї чи іншої держави.

Думаю, що це пов’язано з величезною кількістю воєнних конфліктів і, особливо, з двома Світовими війнами, коли держави намагались згуртувати свої суспільства перед воєнними загрозами та економічною експансією економічно розвинутих країн. Для СССР, що завжди протистояв всьому світові у бажанні побудувати комунізм і зачинив свій народ за «гратами » своїх кордонів на десятиліття – інститут «громадянства» набув майже сакрального значення. Ця ідеологема зазомбувала народи СССР на багато років, можливо й десятиліть, наперед і наслідки її ми будемо відчувати ще довго.

Але світ і його народи не стояли на місці, а рухались в напрямку, в першу чергу, економічної глобалізації, коли кордони і громадянства стають на заваді суспільного розвитку, руху капіталів, фінансів, засобів виробництва і людських ресурсів. Для економічного зростання добробуту і обміну культурними цінностями не має значення громадянином якої держави ми є. Для цього важливо інше – мій розум, мої знання, уміння, навички, комунікабельність, толерантність у відносинах з іншими, нарешті природне бажання – жити краще!

Тому розвинуті держави світу збирають звідусіль талановитих, працьовитих і не байдужих людей і надають їм можливість само реалізуватись у своїх країнах, не поспішаючи надавати статус громадянина. Звичайний бізнесовий підхід до політико-правових питань: доведи, що спроможний працювати на наше суспільство і державу і отримаєш відповідний статус, а з ним привілеї, права та обов’язки.

Саме тому, здається мені, надання статусу громадянина України іноземцям, що відбувається останнім часом в нас щодо державних службовців, закономірно викликає у частини суспільства ( в мене також!) невдоволення і, навіть, обурення з двох причин: А що, в нас геть вже не має українців, які здатні та спроможні реформувати країну та інститути державної влади? Не вірю, є, їх просто треба покликати і довірити працювати на країну. А що, отримання паспорта громадянина для одних, можливо й креативних і здібних і корисних державі, людей може відбуватись протягом кількох годин, а для інших – потрібні місяці та роки очікувань? Несправедливо щодо будь-якої людини.

Уявляється, що можна піти більш сучасним шляхом; відмінити у законодавстві обов’язкову вимогу наявності громадянства для державних чиновників, яких президент, уряд, парламент вирішив запросити на тимчасову державну службу (хай вони попрацюють і доведуть своєї працею і поведінкою, що вони гідні бути громадянами нашої держави). Ми же обрали керманичів країни, довірили управляти нами і одночасно..не довіряємо? Відсутність довіри у нашому суспільстві і персональної відповідальності за таку довіру – ось вада, з якою треба дійсно боротись всім і скрізь!

Беззаперечне одне твердження, що процедура набуття громадянства повинна бути однаково справедливою і прозорою для кожного, хто хоче стати громадянином України.

Написав ці рядки і подумав: може й не треба так жорстко ставитись до призначення іноземців на державницькі посади, незважаючи на те, що формально (саме – формально) вони стали нашими співгромадянами? Єдине, що продовжує викликати в мене певний психологічний дискомфорт – це легкість, з якою громадяни (включаючи екс-президента) іншої країни змінюють своє громадянство, хоча, безумовно, залишаються представниками своєї нації. Хочеться сподіватись, що цей дискомфорт – тимчасовий.

Здається, що ми стоїмо на порозі нового напрямку світових глобальних процесів, коли «громадянство» почне відмирати як специфічний правовий інститут за умови, що людство прагнутиме жити в майбутньому у мирі і спокою.

І Україна, завдяки нашим друзям-братам-грузинам в цих процесах стає піонером?!