Путін має перевагу. Який вибір чекає Зеленського

У Володимира Путіна є перевага. Він перебуває при владі вже два десятиліття і звик до того, що навколо змінюються президенти і парламенти — а він залишається. До того ж він не залежить від громадської думки — і не зобов’язаний узгоджувати зі своїми виборцями свої вчинки. Якщо з якимось конкретним президентом у російського лідера не складаються стосунки, він може дозволити собі дочекатися наступного. Який може виявитися трохи поступливішим. Або, просто, трохи слабшим, — пише Павло Казарін для Крим.реалії.

Кремль може дозволити собі вичікувати. Він не залежить від ситуативних примх виборця. Не змінюється під впливом електорального запиту. Він може сидіти на березі і чекати, поки річка часу пронесе мимо тіла його політичних суперників. Український виборець може втомитися і захотіти змін. Тільки чому нам здається, що ці зміни повинні статися з російською політикою щодо нашої країни?

Кремль не втомиться. Не передумає. Роль, яку він відводить Україні — залишиться незмінною. Колонія. У всіх сенсах — від економіки до промисловості. Від мови до власної версії історії.

Число провокацій з боку Росії буде лише зростати. Тому що це всього лише перевірка. Перевірка на міцність. Тим більше, після виборів Україна виглядає вразливою — в силу недосвідченості нової адміністрації. І немає жодної причини, чому Москва не повинна перевіряти нас на готовність до капітуляції. Тим більше, це вікно можливостей для неї може відкритися навіть не в силу злого умислу нових українських керівників. Воно може відкритися просто в силу відсутності у них політичного досвіду.

Це абсолютно безпрограшна стратегія. Тому що Москву цілком влаштує і ситуація хаосу. Та сама, яка може виникнути всередині України, якщо активна частина суспільства запідозрить керівників країни в готовності поступитися національними інтересами.

Будь-які провокації можуть спричинити за собою два варіанти розвитку подій.

Перший — коли українська влада сама буде припиняти спроби реваншу. Коли будь-яка провокація стане натикатися на жорстку відповідь з кабінетів і не менш однозначну реакцію силових структур. Це може заспокоїти «протестоздатну» частину українського суспільства. І воно обмежиться лише ситуативними мітингами.

Другий варіант — коли влада буде ігнорувати російські провокації. Коли вона буде «не помічати» скандальні заяви та ініціативи проросійських політиків. В цьому випадку «Україна Майдану» приречена буде на це реагувати — і вуличний протест знову стане незмінним супутником нашого побуту. А якщо врахувати кількість зброї, що накопичено в країні, то рано чи пізно такий протест може перестати бути мирним. І Україна зануриться в хаос.

А цей хаос знову буде вигідний лише Москві. Дозволить їй говорити про банкрутство сусідньої країни. Кремль зможе пропонувати світовим столицям переговори про долю України — без участі самої України. Зрештою, п’ять років тому вторгнення в нашу країну спиралося на два фактори, що виникли після втечі Януковича. Управлінський хаос і криза легітимності.

І вся ця ситуація заганяє нового президента і його адміністрацію в простір досить простого вибору. Можна не помічати російських спроб перевіряти Україну на міцність. Отримати звинувачення в зраді національних інтересів. І виявити барикади в центрі столиці. З усіма наслідками, що випливають для країни.

Або можна реагувати на виклики. Давати політичні оцінки провокаційним ідеям. Розвіяти підозри в безхребетності і беззубості. І захистити той політичний консенсус, що встиг сформуватися в країні після початку війни. В результаті президент позбудеться підтримки тієї частини виборців, що голосувала за нього в надії на швидкий мир — але збереже відносну легітимність в очах тих, хто пройшов через фронт. А разом з нею — і монополію на насильство.

Ту саму, яку вже п’ять років заперечує Москва.

Друкується з дозволу Радіо Свобода / Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20 036, США

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ