Як вирвати владу з рук популістів. Урок Туреччини

Колонка написана в співавторстві з Джеймсом К. Робінсоном, співавтором книги «Чому нації занепадають», професором Чиказького університету

Коли 6 травня Вища виборча рада Туреччини, в якій домінують призначенці президента Реджепа Тайіпа Ердогана, анулювала підсумки вкрай важливих муніципальних виборів в Стамбулі, світ зовсім справедливо був стривожений. Але зараз — після проведення нових виборів — хвилюватися доводиться вже Ердогану.

Місцеві вибори цього року, що відбулися 31 березня, багато хто сприйняв як референдум з питання про авторитарне правління Ердогана. І після проведення повторних виборів у Стамбулі отримані його остаточні результати. Опозиційна коаліція на чолі з Республіканською народною партією (РНП) виграла в трьох найважливіших містах Туреччини — в Анкарі, Ізмірі та Стамбулі. Реальним призом був, звичайно, Стамбул — економічна столиця країни і її найбільш густонаселене місто. Крім свого символічного значення, він забезпечує ще й серйозну владу, і ресурси (а також можливості для корупції) тим, хто його контролює. Як говорив сам Ердоган, «той, хто перемагає в Стамбулі, перемагає в Туреччині».

Подібно лідерам-популістам в Бразилії, Угорщині, Польщі, на Філіппінах і в інших країнах, Ердоган, сам починав свою політичну кар'єру з посади мера Стамбула в 1990-і роки, здавалося, був готовий зробити все необхідне для зміни підсумків виборів, які пішли не за його сценарієм. Але опозиція проігнорувала поради тих, хто хотів, щоб вона бойкотувала повторні вибори, а замість цього пішла на нові вибори навіть з більшою рішучістю, переконливо розгромивши Партію справедливості і розвитку (ПСР) Ердогана, яка править Туреччиною з 2002 року, а Стамбулом з 1994 року. Новий мер — Екрем Імамоглу з РНП — отримав понад 54% голосів, вигравши у колишнього прем'єр-міністра країни Біна Йилдирима з ПСР.

Значення підсумків цих виборів простягається далеко за межі Стамбула і навіть Туреччини, тому що вони вказують на головну слабкість авторитарних популістів — виборчі дільниці. Нинішні популісти не схожі на колишніх диктаторів країн Латинської Америки, Південної Азії та Туреччини, які носили військові мундири і чоботи, а до влади приходили шляхом військових переворотів. Ті колишні вороги демократії, подібні Аугусто Піночету в Чилі, утримували свої позиції за допомогою відвертого насильства, регулярно вбиваючи, катуючи і саджаючи у в’язницю будь-яких громадян, які виступали проти їхньої влади.

Навпаки, авторитарні популісти двох останніх десятиліть приходили до влади за допомогою виборів, і вони (як правило) не вбивають своїх опонентів. У більшості випадків їх обрали тому, що вони висловлювали (а потім експлуатували) суспільне невдоволення економічною нерівністю і посилювали соціокультурні розбіжності. Опинившись при владі, вони легітимізують її за рахунок демонстрації підтримки з боку виборців, яка завойовується шляхом протиставлення власних прихильників іншим (менш цінним) членам суспільства.

Проблема, звичайно, в тому, що стратегія, заснована на поляризації електорату, не передбачає прихильності принципам вільних і чесних виборів, не кажучи вже про повагу до громадянських прав. Тим не менш, важливо пам’ятати про те, що в кінцевому підсумку ці лідери спираються на видимість підтримки більшістю населення, і саме тому вони відчувають необхідність у спотворенні результатів виборів на свою користь і змушують ЗМІ співати їм хвалебні пісні.

Ердоган активно застосовує правила з цього підручника. Він прийшов до влади, скориставшись невдоволенням більш релігійних, менш освічених і менш вестернізованих громадян Туреччини, які вважали себе політично безправними, економічно маргіналізованими і культурно ігнорованими. (Насправді представники цієї когорти населення брали участь у владі в тій чи іншій формі протягом десятиліть, але з часом їх амбіції стали зростати).

Опинившись при владі, Ердоган робив акцент на своїй популярності у «народу», і за останні 17 років він здобув цілий ряд електоральних перемог. Але одночасно наростав його авторитаризм. Друковані ЗМІ та телеканали Туреччини повністю втратили незалежність, а бюрократія, судова система і сили безпеки країни опинилися під контролем лояльних до Ердогана людей.

Аж до недавнього часу таке спотворення ігрового поля означало, що Ердоган може продовжувати вигравати на виборах і виправдовувати свою легітимність народною підтримкою. Але коли ПСР втратила більшість в парламенті на виборах в 2015 році, Ердогану довелося активізувати зусилля. Будучи президентом, він заблокував формування коаліційного уряду і змусив провести нові вибори в умовах більш поляризованого і репресивного клімату. Оскільки з цих нових виборів він вийшов переможцем, його легітимність і авторитет не постраждали.

Спроби Ердогана змінити результати виборів у Стамбулі відповідали тій же самій логіці. Але він програв, і тепер стало видно його ахіллесову п’яту. Той, хто перемагає на виборчих дільницях, той на них і програє. Саме тут треба перемагати сучасний популістський авторитаризм, саме тут можна почати відновлення демократії.

Очевидним винятком в наші дні є Венесуела під владою президента Ніколаса Мадуро. Але хоча спочатку Мадуро прийшов до влади на виборах, його влада завжди спиралася на контроль над армією, а надалі він відмовився від будь-яких претензій на народну легітимність. Бразилія, Філіппіни і багато інших країн, якими правлять популісти, в другому човні. І для них, а також для самих турків, стамбульські вибори стали важливим уроком.

РНП довгий час не могла стати ефективною противагою ПСР, тому що відмовлялася представити популярну програму, чіпляючись замість цього за свою традиційну роль партії суворого секуляризму. Але ситуація змінилася з появою Імамоглу, який провів позитивну кампанію, зосередившись на підвищенні добробуту, наданні муніципальних послуг кращої якості, скороченні відходів і сміття, припинення корупції і — у випадку з повторними виборами — відновлення демократії. Якщо узагальнювати, він виграв тому, що звільнився від кайданів поляризуючих, ретроградних ідеологічних принципів. Подібний прагматичний підхід, сфокусований на поліпшенні життя людей, створив би серйозні проблеми для популістів і в інших країнах.

Так, зрозуміло, це не кінець правління ПСР в Туреччині. Ердогану не загродують перевибори до 2023 року, а його партія має значну більшість у парламенті. Для підтримки свого авторитету РНП повинна виконати передвиборні обіцянки, а це буде нелегко зробити в умовах, коли на кожному повороті їй буде намагатися перешкодити Ердоган. Проте, в кінцевому підсумку влада популістам забезпечує справжнє невдоволення людей. І тільки реагуючи на це невдоволення, а не ігноруючи його, опозиційні партії зможуть вирвати демократію назад з рук популістських узурпаторів.

Copyright: Project Syndicate, 2019

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонокProject Syndicate. Републікування повної версії тексту заборонене.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени