Європа нас зрадила? Давайте начистоту про лицемірство українців

Давайте приміряємо на себе оптику умовного європейського політика.

Є Україна. Країна, на яку напала сусідня держава. Агресор анексував один регіон і окупував ще два. За п’ять років загинули 13 тисяч осіб. Європейський політик відкриває соціологію і бачить, що на п’ятий рік війни до держави-агресора добре або дуже добре ставляться 57% населення України. Погано чи дуже погано — лише 27%. Ще 15% — не визначились. Водночас динаміка цілком очевидна — ставлення поліпшується щороку, — пише Павло Казарін для Крим.Реалії.

До того ж кількість тих, хто хоче жити з сусідом без кордонів і митниці, сягнула 48%. 38% хочуть припинення воєнних дій і заморожування конфлікту. Ще 22% готові надати окупованим територіям автономію в складі країни. Битися до переможного згодні лише 18% жителів України.

У європейського політика немає підстав сумніватися в цих цифрах. Адже на президентських виборах 73% українських виборців підтримали людину, яка пропонувала «просто припинити стріляти». І через два місяці після її інавгурації 50% обивателів чекають, що новий президент «вирішить питання припинення вогню на Донбасі».

Список пріоритетів узагалі ілюстративний. 38% чекають зниження тарифів. 20% — підвищення соцстандартів. А тих, хто очікує зміцнення армії, і тих, хто хоче нормалізації відносин з Росією, порівну — по 12%.

Соціологія безстороння. Європейський політик бачить у цих цифрах країну, яка не хоче воювати. Яка втомилася від витрат. Яка хоче миру. Яка готова розплачуватися за мир суверенітетом. І чому він у цей момент має поводитись як яструб — якщо яструбами відмовляються бути люди, на яких напали?

Він бачить, що в наступному українському парламенті проросійські сили сформують другу за величиною фракцію. Що повернення Криму вважають пріоритетом лише 7% жителів. Що Україна до того ж — це країна фінансово неграмотних громадян із лівими і авторитарними поглядами на свободи й економіку.

І в цей момент він резонно думає про те, чому тягар санкційних витрат мають нести його співгромадяни. Якщо жителі країни, заради якої ці санкції вводили, налаштовані цілком по-капітулянтськи.

Ми аплодуємо грузинській делегації, яка підтримала в ПАРЄ українську позицію. Але десять років тому ми поводилися стосовно до Грузії точно так само, як сьогодні поводиться щодо нас Європа. Після війни 2008 року 30% українців вважали агресором Грузію, 25% — Росію, а вину на обидві сторони покладали 20%. Через рік із лишком у другому турі українських президентських виборів зійшлися два політика, кожен з яких підтримав у тому конфлікті Москву.

Ми говоримо про те, що Європа нас зрадила. Що, вибираючи між цінностями і грошима, вона віддала перевагу другому. Згадуємо Судети і історію Другої світової. Але давайте начистоту.

Європа поводиться так, як поводиться сама Україна. Якщо ми не готові нести витрати — то чому їх мають нести за нас французи і німці? Якщо ми мріємо про мир з агресором — то чому про нього не повинні мріяти Берлін і Париж? І якщо ми голосуємо за повернення в парламент «російської делегації» з партії Віктора Медведчука —то чому цього не можуть робити європейські парламентарії?

Лицемірів ніхто не любить. Немає сенсу говорити про цінності і діяти всупереч. Нам здається, що право на цю етичну формулу відтепер належить нам.

Але, насправді, воно належить європейцям.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20 036, США

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени