Путін відступився. В Кремлі криза?
Путін не хоче розбиратися ні з одним з питань, яке може викликати суспільне невдоволення
Щось екстраординарне сталося в Росії минулого тижня: гучне суспільне невдоволення змусило владу випустити Івана Голунова, журналіста-розслідувача, якому поліція сфабрикувала справу за зберігання наркотиків. Ні строкатий гурт активістів, які об'єднали свої ряди в протесті проти цього вибіркового покарання, ні легіон пропагандистів, які завжди готові підтримати будь-яку репресію, не очікували такого швидкого вирішення ситуації. Без сумнівів, це рішення було прийнято безпосередньо президентом РФ Володимиром Путіним. 11 червня, майже п’ять днів після широко висвітленого затримання, міністр внутрішніх справ Володимир Колокольцев оголосив, що справу проти Голунова закрито, а два генерали поліції відсторонені. Такий відступ зовсім не в його стилі — Путін зазвичай не піддається тискові суспільства, це справа принципу. Деякі спостерігачі вважають — те, що Путін відступився — доказ безповоротної кризи його корупційного, репресивного режиму.
Можливо, ця думка занадто категорична. Фактично, режим знову перейшов до відновлення контролю, випустивши силовиків проти протестувальників 12 червня в центрі Москви. Проте, опозиція зовсім не збентежена демонстрацією грубої сили і пов’язує цю маленьку перемогу з протестами в інших регіонах, особливо в Єкатеринбурзі і Архангельську. Справа Голунова має особливу важливість у відновленні мінімальної свободи медіа. Виданню Медуза, де працює Голунов, вдалося мобілізувати підтримку зазвичай обережних і орієнтованих на бізнес Коммерсанта і Ведомостей, а також інших центральних медіа Росії. Путіна це особливо зачепило, оскільки зіпсувало підготовлене шоу Санкт-Петербурзького міжнародного економічного форуму, відкривши світу взаємозв'язок між його контролем над місцевим порядком денним, що слабне, і все більш нерішучою зовнішньою політикою.
Схожу традиційно помпезну вищу міжнародну політику продемонстрували в Бішкеку (Киргизстан), куди недавно приїхав Путін для участі в саміті Шанхайської організації співробітництва (ШОС). У місті витав дух революції — з 2005 року Бішкек бачив дві зміни режиму шляхом народного повстання. Нурсултан Назарбаєв, незмінний лідер Казахстану, хотів протистояти подібному сум’яттю шляхом передачі частини сил Касиму-Жомарту Токаєву, але президентські вибори раніше в цьому місяці були порушені протестами, в результаті чого сотні людей були затримані. Китай, який навчився ефективно контролювати «Шанхайський процес», прикидається, ніби його режим вільний від загрози революції. Але навіть державні російські медіа визнали доречним написати про протести на площі Тяньаньмень 30 років тому. Путіна мало заспокоюють запевнення президента Сі Цзіньпіна в дружбі, оскільки китайські інвестиції не йдуть за роздутими планами Кремля. Тоді як аналітики в Пекіні не можуть уникнути порівнянь між протестами в Москві і Гонконгу.
Найважливіша міжнародна криза, якої ШОС не посмів торкнутися, назріває в Перській затоці. Російське міністерство закордонних справ звинувачує в нагнітанні ситуації «іранофобську» політику США. Путін, проте, зайняв нечітку позицію і уникає виявляти підтримку Ірану, незважаючи на важливість цього партнера у веденні війни в Сирії і проведенні давно запланованого настання атаки на контрольовану повстанцями провінцію Ідліб. Зараз Путін найбільше стурбований мінімізацією всього, що може зіпсувати довгоочікувану і все ще погано підготовлену зустріч з президентом США Дональдом Трампом на саміті G20 в Осаці (Японія), яка відбудеться всього через кілька днів. Інтенсивність антиамериканської пропаганди стримується, і результат недавнього опитування показав, що все менше росіян вважає, що США дуже ворожі до Росії — 67% в порівнянні з 78% в минулому році.
Бажаючи забезпечити взаєморозуміння з Трампом, Путін шле двозначні сигнали про російську присутність в Венесуелі і відмовляється підтверджувати візит Ніколаса Мадуро в Москву. Навіть на пострадянському просторі Кремль явно стримує свої маніпуляції кризою в Молдові. Він об'єднав сили з ЄС і США в організації відсторонення відомого корупціонера і «господаря» правлячої партії — Володимира Плахотнюка. Україна застерегла своїх західних союзників про ризик російського втручання в Кишиневі. Але Москва впевнена, що зможе припинити прозахідний напрям нового молдавського уряду прем'єр-міністра Майї Санду.
Росія менш стримана, коли справа заходить про втручання в справи України. Як відомо, Кремль почав реалізовувати свій план про видачу російських паспортів українським громадянам в зоні бойових дій на Донбасі. Мета цієї болючої анексії окупованих територій в дискредитації недавно обраного президента Володимира Зеленського і в посиленні сум’яття в українській політиці перед достроковими парламентськими виборами. Паралельно Москва посилює тиск на Білорусь, щоб та прийняла план «Глибокої інтеграції».
Однак, навіть здійснюючи ці рішучі дії, Росія виглядає непереконливо, немов Кремль робить це без справжнього прагнення досягти бажаного результату. Навіть якщо Путін зможе особисто зустрітися з Трампом в Осаці, це не виведе чудесним чином Росію зі стагнації, посиленої санкціями. Москва застрягла у власноруч обраній ролі оппортуниста, що експлуатує проблеми на міжнародній арені. Але зараз загальна сума дрібних внутрішніх проблем Росії перевершує можливості їх вирішення. Путін не хоче розбиратися ні з одним з питань, яке може викликати суспільне невдоволення. Тому призначені ним люди на різних рівнях бюрократичної піраміди воліють перебувати на боці жорсткого захисту «Порядку». І навіть коли вплив цих «захисників» зростає, їх дії стають все менш ефективні, в основному в результаті непомітної і систематичної корупції. Кремль не може вибратися з пастки тисячі подразників — і міжнародна політика не пропонує виходу.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Павла Баєва. Републікування повної версії тексту заборонена
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
