Дмитро Тимчук. Таке трапляється нечасто

Я жив у Сімферополі, вів ефіри на радіо. Він займався Севастополем, був головним редактором інтернет-порталу «Флот2017». Це видання намагалося зазирнути в майбутнє міста. Того самого, що було збудоване як база Чорноморського флоту. Того самого флоту, що в 2017-му мав залишити територію півострова.

Для прорадянської аудиторії сама ідея виведення Чорноморського флоту звучала як крамола. А перше, що бачив відвідувач порталу — це зворотний відлік часу, що залишився в запасі у російських моряків. Безпомилковий маркер для півострова, який звик ділити всіх на «своїх» і «чужих». Для прорадянської більшості Дмитро Тимчук був, безумовно, «чужим», — пише Павло Казарін для Крим.реаліі.

Ми не переходили на «ти». Про його військове минуле я знав лише уривчасті факти. Він був одним з небагатьох, хто намагався вирвати Крим з шаблонного контексту сприйняття. Одним з небагатьох, хто здатний був розповісти про інші країни Чорноморського басейну. Одним з тих, хто намагався уявити собі майбутнє Севастополя і Криму після того, як Чорноморському флоту прийде час перебратися в Новоросійськ.

Потім були Харківські угоди. Продовження термінів базування. Іноді Дмитро приїжджав до мене на ефіри. Іноді я дзвонив йому щодо коментарів. Наше листування в месенджерах було лаконічним. Ми кидали один одному тексти і коротко їх обговорювали.

26 лютого 2014 року. У Сімферополі під будівлею парламенту триває багатотисячний мітинг за територіальну цілісність України. Янукович вже втік. Майдан вже переміг. Дмитро Тимчук пише мені: «Схоже, сьогодні зі скрипом і в муках народжується новий Крим. І, чесно кажучи, він мені імпонує більше ніж старий. Зараз відмінна можливість, нарешті, з'єднати Україну з Кримом». Короткий смайл в кінці. Ми обидва помилилися. Через кілька годин почнеться вторгнення. Російські спецпідрозділи захоплять кримський парламент і Раду міністрів.

Потім я кілька разів перекидав йому повідомлення від українських моряків із заблокованих частин.

Те, що почалася війна, Дмитро зрозумів раніше за інших. Його «Інформаційний опір» був першим волонтерським проектом, який давав інформацію в умовах тотального хаосу. На його сторінку досі підписано майже 270 тисяч осіб.

Українська блогосфера з’явилася на світ завдяки Майдану і війні. Традиційні ЗМІ не справлялися із запитом на інформацію. Попит визначив пропозицію: люди, готові читати про те, що відбувається, знаходили інформацію на сторінках фейсбуку. Поки хтось на піку запиту торгував емоціями, Дмитро ділився додатковим знанням. Тим самим, якого в той момент катастрофічно не вистачало.

Ми побачилися вже набагато пізніше. Дмитро Тимчук вже був депутатом парламенту. Його портал писав про реальність анексованого півострова. Ставив інформацію про арешти і затримання, війну і бойові дії. Монополію його «Інформаційного опору» вже розбавляли нові волонтерські проекти, що народжувалися в країні. І державні органи, які зуміли виринути з анабіозу і заціпеніння перших місяців після вторгнення.

Ми не були друзями. Не збираюся постфактум записувати себе в його довірені особи. Ми продовжували існувати на відстані — лише іноді коротко перетинаючись на заходах і в коментарях під текстами. Він був найвідомішим з тих, хто пов’язаний з Кримом. Людиною, про яку багато говорили за його спиною. У біографії якого можна знайти все, крім байдужості.

Таке трапляється нечасто.

Друкується з дозволу Радіо Свобода / Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20 036, США

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени