Людина і Чорнобиль

Цікаво, як сприйняли серіал Чорнобиль американці? Що побачили в цій похмурій драмі? Захопливий сюжет чи розкладання людського духу? Хотілося б поговорити про це. Оскільки те, що побачили українці, я цілком чітко уявляю.

Для українського глядача це переконлива історія про те, як з’являється так звана радянська людина. Наскільки це травматичний процес, а отже, яким жахливо непростим буде шлях відмови від радянського світогляду. Про що я? Отже, по черзі.

Серіал починається із настільки точного опису відносин у суспільстві зразка 1980-х, що, лише переглядаючи його, усвідомлюєш їх токсичність. Це сцена, коли працівники станції інформують начальника про вибух на реакторі, а він ігнорує їхні повідомлення, погрожує відповідальністю і відправляє в епіцентр катастрофи. Як люди відреагували б зараз? Можливо, обурилися, покинули робочі місця. Але тоді погроза керівництва була такою ж реальною, як і загроза смерті в реакторі.

Це світ, де тягар ієрархії виходить із досвіду невідворотності смертельного покарання у разі найменшого непослуху. Це світ, де буквально нікуди бігти від цієї ієрархії, втіленої в державі, оскільки вона всюди — апарат контролює все. Репресії попередніх поколінь відгукуються тупим болем і покірністю перед тими, що стоять вище за рангом.

Ще далі — сцена, що немов описує, яким стає людське життя у страху і підпорядкуванні. Йдеться про діалог у пологовому відділенні лікарні. Розмова другорядних героїв, проте вона неймовірно точно відтворює становище людини в такій системі. Два лікаря обговорюють те, що трапилося на станції у присутності породіль, про яких один із них рутинно зауважує: «Ось ця скоро народить, а ця — через дві години, а та — під ранок». Він говорить про людей, яким належить пережити один із найважливіших екзистенційних моментів — народження іншої людини. Але каже так, ніби це предмети. Немов це речі, чий біль, смуток і радість нічого не значать.

І ще одна виразна деталь: жінок, про яких йдеться, показано як тіла — камера ковзає лише по їхній нижній частині, без облич. Це дуже влучний образ дегуманізації. Просто тіла, які, ймовірно, народять цієї ночі.

Дві сцени описують суспільство, де на рівні щоденних відносин настільки ігнорують людяність, що вона проявляється, як персональний виняток (наприклад, коли в серіалі майор ім'ярек дозволяє дружині пожежника відвідати чоловіка) або ховається у приватному світі. Весь цей культ дружби, сім'ї — пам’ятаєте? Думаю, все тому, що приватне життя стало резервуаром людяності, тоді як суспільне — жахливою пустелею дегуманізації. Але що таке суспільне життя? Адже це не тільки професійна політика. Але і школи, лікарні, ЖЕКи, суди, паспортні столи, театри — все, до чого має стосунок суспільство загалом. Саме звідти родом шкільні коридори без туалетів для маленьких дітей. Саме тому в наших клініках досі немає місць для родичів хворих, які фактично виконують роль молодшого персоналу. Саме тому і сьогодні зачинені двері реанімації.

Ми бачимо суспільство, у центрі якого не стоїть конкретна людина. А її гідність тут — не більше ніж екзотика. І це саме та спадщина — інституційна, поведінкова, — з якою ми живемо досі.

Втім, серіал Чорнобиль показує ще дещо: як ця твердиня, ця ієрархія дає тріщину. Як всемогутня держава втрачає легітимність. Про це пише й історик Сергій Плохій у своїй новій книзі про Чорнобильську катастрофу: наслідки були настільки жахливими, що держава втратила право вважатися захисником і експлуатувати громадян. Держава завинила в космічних масштабах. Не тільки допустила незліченні смерті, але і втратила контроль над трагедією, будучи нездатною що-небудь зробити. Виявилася не тільки бездушною, але і слабкою. І цієї зради держава так і не спокутувала: ані у вигляді покарання панівного класу, ані у формі глибинної трансформації інститутів, ані — тим паче — такого очікуваного благоденства своїх громадян. Українці успадкували уламок цієї бездушної і слабкої держави. Яка не спокутувала нічого. Досі.

З цього абзацу варто було б подумати, як саме і хто повинен відповісти за колективний механізм, яким є держава. Але знайти шляхи подолання кризи набагато складніше, ніж проаналізувати причини такого становища. Додам лише, що цей процес почався із Революції гідності і, можливо, триватиме найближчі десятиліття. Як одного разу зауважив Ярослав Грицак, «у довгій (довгостроковій) перспективі я оптиміст, коротка мене лякає».

Колонку опубліковано в журналі НВ за 13 червня 2019 року. Републікацію повної версії заборонено.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени