Міністр оборони Росії Сергій Шойгу стверджує, що військово-політична обстановка на кордонах Співдружності Незалежних Держав залишається вкрай напруженою. Якби мова йшла тільки про військову обстановку, то це можна було б зрозуміти, але російський міністр оборони чомусь згадує і політичну. Паніка в Кремлі наростає.

28 років тому, коли розвал СРСР ставав очевидним, у радянських генералів з’явилася серйозна проблема — радянський кордон виявлявся якщо не відкритим, то вже «не на замку», як раніше. Єльцин поспішав розправитися з Горбачовим і отримати владу, залишаючи в невіданні генералів, які зовсім не хотіли розвалу «могутньої держави» — вони розуміли, що в прочинені кордони почне проникати «зараза» капіталізму і демократії, — пише Олег Панфілов для Крим.Реалії.

З одного боку, Борис Єльцин уже уславився «демократом» і навіть «лібералом», багато говорив про корупцію і привілеї чиновників. А ще про тяжку спадщину СРСР, але вирішив, що залишати територію без нагляду не можна. На Заході він говорив про демократію, насправді зберігаючи СРСР вже під виглядом СНД. Це був компроміс радянських генералів і колишньої радянської номенклатури — ми вам даємо суверенітету стільки, «скільки зможете проковтнути», а у відповідь будете сидіти за круглим столом і вдавати, що самостійні.

Борис Єльцин про людське око продовжував проклинати комуністів і радянську систему, але збирав за круглим столом членів Політбюро ЦК КПРС і керівників республіканських комуністичних партій, які, як і раніше, залишалися начальниками нових незалежних держав, тільки тепер були президентами. Всі комуністичні партії були перейменовані в народні, і навіть у народно-демократичні, колишні секретарі обкомів стали губернаторами. Радянський Союз був збережений, за рідкісним винятком норовливих балтійців і двох-трьох нових країн, яким для упокорення придумали сепаратистів і відірвали по шматку землі, щоб багато не виступали.

Виявилося, що Радянський Союз розпався політично, але ніяк не фізично: підписання Біловезької угоди відкрило шлях до нової конфігурації імперії. Як і раніше, без Москви неможливо було самостійно вирішити питання міжнародного політичного або військового співробітництва. Згодом країнам СНД було дозволено вести самостійне політичне життя, але без особливих контактів з НАТО і США, у Кремлі за цим суворо стежили.

Найсерйознішим приводом для хвилювань був кордон: будувати нові комунікації уздовж російського кордону було витратно, тому країни СНД швидко загнали в нову організацію — Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Початок ОДКБ було покладено 15 травня 1992-го підписанням Договору про колективну безпеку в Ташкенті. Правда, в подальшому Узбекистан двічі виходив з ОДКБ, вважаючи, що користі від нього немає, а підпорядкування власної армії якомусь російському генералу загрожує наслідками. Точно так само вирішили й інші країни, як наслідок, зараз в ОДКБ тільки Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан.

Здавалося б, у Кремлі мали бути спокійні за зовнішні кордони, поки в Києві не відбувся новий Майдан. Москва спробувала створити «буферну» територію з «Малоросії», але не вийшло. Тільки Крим виявився заручником ситуації, так і не вирішеною кремлівськими стратегами. Вони вважали, що «русский мир» Східної України зможе стати захисником Росії, якби не прорахунки російських військових і патріотизм українського населення. На Кавказі стримувальним буфером стала Чечня, і тільки Казахстан закрив собою російські простори від «згубного впливу ісламістів з півдня».

Радянські, які стали відразу російськими, генерали залишилися задоволені — вся військова техніка і зброя під їхнім контролем, освіту офіцери пострадянських армій здобувають у Росії, російський військово-промисловий комплекс отримує стабільні замовлення з п’яти країн. Головна умова для партнерів — відмахуватися від пропозицій НАТО, як це колись сталося в Киргизстані: там з 2001 року перебувала авіабаза антитерористичної коаліції НАТО, в 2009—2014 роках розташовувався Центр транзитних перевезень ВПС США. Потім товаришам з Москви набридло, і вони зажадали від керівництва Киргизстану відмовитися від бази і хороших надходжень до бюджету країни від оренди. Тепер у Киргизстані тільки російська база в Канті, що розміщується там практично безкоштовно.

Що так схвилювало інженера-будівельника Сергія Шойгу? «З урахуванням негативних тенденцій у сфері глобальної і регіональної безпеки військово-політична обстановка на кордонах Співдружності залишається вкрай напруженою. У цих умовах все більш реальними стають виклики суверенітету держав СНД», — сказав він, виступаючи на засіданні Ради міністрів оборони країн СНД. Головна і об'єктивна причина — активне зростання інтеграції з НАТО Грузії і України. У грузинському Вазіані вже створено центр НАТО з перепідготовки, в Україні зміцнюється військово-морський порт в Очакові.

З одного боку, Шойгу може бути спокійний за центральноазійський напрямок, де Казахстан прикриває «небезпеки» з півдня, у Киргизстані і Таджикистані є російські військові бази, Туркменістан — визнана ООН нейтральна держава, Узбекистан не повертається в ОДКБ, але став політично активнішим у відносинах з Росією. ФСБ Росії вже багато років після виведення своїх прикордонних військ з таджицько-афганського кордону має намір умовити владу Таджикистану знову повернути їх. Для цього вигадують різні «тривоги» і навіть зустрічі з керівництвом руху «Талібан», хоча підґрунтя цих переговорів і так зрозуміле — присутність в Афганістані НАТО.

Чи зможе Кремль схилити до дружби тих, хто в 1980-х роках воював проти радянської армії — велике питання, якщо, звісно, Володимир Путін не пообіцяє «талібам» продати зброю і техніку, а «таліби» забудуть, що в 1999 році оголосили і закликали інших приєднатися до джихаду проти Росії. Тоді Росія підпаде ще під одні санкції — вже у статусі держави, що співпрацює з терористами, в самій Росії ще ніхто не відміняв список ФСБ, в якому рух «Талібан» оголошено терористичним.

І все-таки, «таліби» — не головна загроза для Росії, незважаючи на твердження, що з ними укладено негласний договір про ненапад. Тому Шойгу схиляє колег з ОДКБ згуртуватися: російський міністр вважає, що «гарантувати безпеку можна тільки спільними зусиллями». А головна загроза залишається колишньою — НАТО і США. За оцінкою Шойгу, «Сполучені Штати Америки продовжують демонтаж стратегічних домовленостей щодо запобігання ракетно-ядерній загрозі, посилюють військовий і економічний тиск по всьому світу», а НАТО «здійснює глобальний інформаційний тиск, безпрецедентно нарощує військову активність, погрожує застосуванням сили».

На нараді не обійшлося і без традиційного з радянських часів перевалювання провини на інших. «У різних куточках планети виникають нові вогнища напруженості і нестабільності. Ударні загони міжнародного тероризму за підтримки тіньових спонсорів переміщаються з регіону в регіон і створюють постійну загрозу безпеці держав», — заявив Шойгу, не уточнивши, кого і що він мав на увазі. Розрахунок на пропаганду годиться для росіян, але іншим складно зрозуміти, говорив міністр оборони Росії про тричі виведений з Сирії російський контингент чи про військових радників і бойовиків приватних російських військових підрозділів, які перебувають у Венесуелі.

Після виборів в Україні стурбованість російського керівництва стала ще більш відчутною, особливо після відвідування президентом Зеленським штаб-квартири НАТО. Це означає, що Україна не змінить свого бажання інтегруватися в північноатлантичний блок, і 55% населення, згідно з соціологічним опитуванням групи «Рейтинг», хочуть цієї інтеграції. Виходить, що майже дві тисячі кілометрів російсько-українського кордону в осяжному майбутньому перетворяться на кордон з НАТО, як і 800 з гаком кілометрів сухопутного і морського російсько-грузинського кордону.

Повільно, але вірно Росія втрачає довіру і бажання залишатися партнерами не тільки із західними країнами, а й зі своїми найближчими сусідами: буферної зони, як хотілося 28 років тому радянським генералам, не вийшло. З чотирнадцяти пострадянських країн близькими залишилися тільки п’ять, але й із ними у Кремля вже непрості відносини. Як правильно зазначив Сергій Шойгу, складна обстановка вже навіть не військова, а скоріше — політична: від Росії відвертаються, Москві не довіряють, Кремль став пугалом.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20 036, США

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени