Три слони, які тримають успішну державу

У президента Єврокомісії Жана-Клода Юнкера є хороший вислів, яким люблю розпочинати лекції: «Ми всі знаємо, що треба робити. Що ми не знаємо — це як після цього вигравати вибори». Ситуація в Україні мені перефразовується у «ми всі знаємо, що має бути, та не знаємо, як це здобути».

Аби не доводилося довго обмірковувати, у кого чесніші очі, я розглядаю успішність діяльності влади та намірів претендентів крізь розуміння ними трьох речей: економіки, комунікації, юриспруденції.

Економіка. Українські пенсіонери точно заслужили високу пенсію, а український бізнес — податки, що сприятимуть розвитку, а не стагнації. Шкода, що ці речі виключають одна одну. Грамотне опанування економіки дасть політику — митцю можливого — картину реальності. Скільки ми продукуємо товарів і послуг, який потенціал робочої сили, які витрати обов’язкові та які інвестиції коштів платників податків будуть найкориснішими. В Британії передвиборчі ініціативи політиків журналісти й опоненти розглядають через призму «і де ви візьмете на це необхідні ХХ мільйони фунтів?». Ми ж, не знаючи скільки мільйонів гривень яка ініціатива вартує, хіба знаємо, що відібраного в олігархів і хабарників вистачить на все хороше.

Умовно, якщо зробити сприятливі умови для фермерів — бо у їх галузі, мовляв, ще той потенціал — то це означатиме додатковий тягар для промисловців, поки фермерство не витягне нас з кризи. Альтернативно, можна чекати дива від фермерів і пояснювати погані дороги та інші негаразди тим, що зараз фермери наростять обороти і все буде казково. Та розвиток цього алегоричного фермерства — село як порятунок країни в ХХІ столітті ще та обіцянка — це не політ предмету в просторі. Це тисячі постійно змінних вхідних показників, більшість з яких передбачити важче, ніж курс гривні. Тому мавпочки все ще показують не гіршу дохідність ніж професійні банкіри. Цікаво, чи в політиці було б так само.

Комунікація. Це передусім новий феномен для української політики і державної машини. Досі. І не лише для депутатів і чиновників, а й для журналістів: заголовки «Мерія витратить ХХХ гривень на свій піар наступного року» не рідкість. Як і їх сусідство з «пройшло півроку після виборів, а результатів від нової влади не видно і не чути».

В ідеальному світі відданий політик і чиновник працює, а свідомий журналіст і громадянин — висвітлює та відслідковує. На практиці ж новин довкола більше, ніж нашої уваги на них. До того ж, самі новини пишуть як потрібно, а не як є. Відповідно, влада мусить винаходити нові способи достукатися до громадянина — включно з відео в Instagram. Питання лише в контенті. Бо вірити, що успішну владу і так помітно, і про неї добре напишуть, а погана мусить піаритись — вже не лише наївно, а й старомодно. Комунікація стосується не лише виборця. Українські політики, особливо молоді та перспективні, лідирують у вмінні погризтися ще на стадії ідей, не те що планів чи процесу їх втілення. А то й під час виборів — забуваючи, що життя триватиме і після них.

Політика віками була складним й жорстким середовищем. Вірити, що ми переламаємо цей тренд — вельми інфантильно. Демократія уповільнює зміни. Та втілює їх найбільш справедливо. Зміни швидкі при авторитаризмі та централізації влади — та не з нашим характером і не з нашими лідерами. Тому треба домовлятися. Старі політики це вміють. Просто багато з них не про те, що треба. Та як відомо, хороша людина — ще не професія. У результаті нові приходять, розчаровуються і йдуть, не збудувавши жодної коаліції довкола своєї ініціативи, і тримаючи зубрів політикуму дев’яностих і нульових у запиті та тренді.

Комунікація — це і дипломатичні перемоги України. Весь той бруд домовленостей за закритими дверима. Але який дає місце на міжнародній арені. У Лондоні до болю часто я чув: «О, ти перший українець, якого я зустрічаю». А я ж думав, що нас знають і зустрічають всі й усюди — а не щоб 40 мільйонів і ніхто.

Юриспруденція. Екс-прем'єр Британії Гордон Браун влучно зауважив, що у формуванні верховенстві права найскладнішими є перші п’ять століть. А формат роботи державної машини, отриманий у спадок від Союзу, ще та халепа. Та якось вона працює.

Бо крім машини, у спадок ми отримали ще й культуру жорстких законів необов’язкового виконання. Багатьох з нас не стільки дратують договорняки нардепів і суддів, скільки заспокоює те, що кума підвищили в прокуратурі, а тому в разі чого є ким вирішити питання. Адже кум в прокуратурі — це не лише про зловживання його становищем. Це про захист від тих, хто підвищив кума в СБУ. Бандити дев’яностих зникли дуже швидко. Шкода лише, що на зміну людям з навичками вирішити питання за гаражами прийшли умільці закрити питання у правоохоронних і правозахисних структурах. Але це вже свого роду еволюція. Важливо її продовжити і доповнити суспільною дискусією про те, що закон справді один для всіх, а не передусім для влади. І якщо вона буде чесна, то і народ візьме приклад.

Зрештою, робити рішучі зміни з ручним судом теж легше, ніж з чесним. Відповідно, юриспруденція нині стає чи не найбільшою тривогою економіки: без впевненості у захисті своїх інвестицій сюди не прийде ніхто. Хіба ті, хто вирішує свої проблеми силою газового вентиля і ще більше має в носі верховенство права.

У 90-х Білл Клінтон балотувався з гаслом «Це економіка, дурню». Вислів так усім сподобався, що нині лише лінивий не згадує про цей шмат історії. І я дуже підтримую такий погляд на політику. Однак маю собі сміливість думати, що без двох інших компонентів від економіки буде мало толку. Та водночас без фокусу на економічному розвитку, який уже доповнюється міцністю двох інших стовпів, буде багато яскравої боротьби з системою без конкретних результатів в обороні, медицині, освіті, соціальному захисті та регіональному розвитку. Адже дива прекрасні. Шкода лише, що не існують.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени