Інша Америка

Україна звикла пильно стежити за тим, що відбувається в США. Як там Дональд Трамп, як там постачання озброєння, як там фінансова допомога мізерному українському бюджету — всі ці питання не перший рік хвилюють середньостатистичного українця.

Але значно менше уваги українців привертає внутрішня культура американського суспільства. А там є на що подивитися. Я провів два тижні в робочих поїздках по США, і мене спіткало справжнє культурологічне здивування: як це суспільство взагалі можливе?

Більш різношерсте суспільство, ніж американське, важко знайти. За якихось десять хвилин прогулянки центром Нью-Йорка ви зустрінете афроамериканця-трансгендера в облягаючій брендовій сукні, пенсіонерку китайського походження в черевиках Dr. Martens, водія крутого автомобіля Dodge Challenger у різнокольорових татуюваннях і класичного офісного працівника в одязі з найближчого магазину стильних речей для банківських працівників. І цих людей щось тримає разом, щось пов’язує в єдине суспільство.

Я розмовляв з жителями Невади, Айови, Нью-Йорка і був вражений, як неохоче вони говорять про політику. Може, тому що я іноземець. У США досі сильна комунікативна парадигма про те, що не можна критикувати власний уряд у розмові з іноземцем. Американці охоче підхоплюють розмову на будь-які інші теми — якість місцевої кухні, алкоголю, кави, марки автомобілів, породи домашніх тварин і досвід подорожей. Що завгодно, але не політика. Мені навіть спало на думку — може, секрет згуртованості американського суспільства якраз у тому і полягає, що воно уникає розмов на політичні теми. А разом з ними — і світоглядних конфліктів.

Але це моє загальне зауваження про небажання американців говорити про політику знає знакові винятки. Ось зустрічаюся, наприклад, з топ-менеджером великої компанії або інвестором — і він вже не може в своєму коментуванні економічного порядку денного уникнути висловлювань про політику Трампа. Тобто в США політика як тема для розмов все більше піднімається вгору сходами соціального добробуту, осідаючи в низових шарах цих сходів набором звичних республіканських і демократичних стереотипів.

Це тим більше дивно, оскільки США — найбільша економіка світу, відома своїми демократичними традиціями і цінностями. Так-так, цінностями. Але виявляється, що тисячі і, може, навіть мільйони тих, хто приїхав в Америку за останні пару десятиліть — приїхали не стільки по демократію, скільки по міцний долар. Їх поманив розвинений американський бізнес, а не підзвітність політиків виборцям, послідовна судова система і некорумпована поліція. Ось звідси, мені здається, виникає криза американської політичної системи, що вилилася в президентство Трампа з його нехитрою риторикою про Америку понад усе і робочі місця для жителів Канзасу, Юти і Техасу. Та що там говорити, лідери Демократичної партії теж не відзначаються риторикою і свіжими ідеями, якщо постежити, наприклад, за сторінками Ненсі Пелосі або Камали Херріс у соцмережах.

Американці втрачають інтерес до політики. Але водночас їм вдається зберігати внутрішню зв’язаність свого суспільства. Особисто мені коштувало чималої праці усвідомити, як це можливо. Світогляд сучасного американця, як виявилося, будується не на вірі в ліберальні або консервативні ідеали, а на розумінні ширшої спільності. На розумінні того, що терористичні атаки — це зло, а нові робочі місця в Орегоні або Пенсильванії — це добре. На вірі в те, що професію і роботу треба вибирати, з огляду на особисті інтереси й уподобання. На впевненості в тому, що освітня система забезпечить суспільство фахівцями у всіх тих галузях, які будуть стабільно підвищувати якість життя в нинішньому столітті.

Напевно, це може стати важливим уроком для українців. Політику не можна сприймати інстинктом самозбереження і звіриним чуттям на слабку жертву. Політичні процеси не треба аналізувати через призму глибинної образи на все суспільство через пережиту в своєму житті несправедливість. Я не кажу про те, щоб оточити себе стіною байдужості до реформ, уряду, економічної та антикорупційного порядку денного. Просто в політиці потрібно шукати не компенсацію своїх образ, не задоволення свого невдоволення життям, а можливості — можливості змін, можливості розвитку, можливості нового, міцнішого балансу суспільних інтересів.

США переживають період політичної трансформації. Боюсь, це несе складні виклики і для двопартійної системи, і для старіючої політичної еліти, і для регулювання великого бізнесу, і для відносин з країнами, що розвиваються. Порядок денний життя пересічного американця більше не вкладається в партійну логіку республіканців або демократів. Саме цей звичайний американець щиро бажає більше часу проводити з сім'єю, в барі з друзями або на риболовлі на озері Мічиган, ніж за переглядом новин на телеканалі CNN або Fox News. З одного боку, це дійсно дещо притупляє політичні інстинкти суспільства. Але з іншого — чи це не пошук того самого правильного балансу між життям і роботою, про який постійно говорять психологи? Чи це не причина, чому з країн з фактично 11-годинним робочим днем люди масово хочуть виїхати в США з її відносно високою мінімальною зарплатою і системою соціальної підтримки?

Україна зараз переживає непростий епізод свого політичного серіалу. І тому українцям непогано було б задуматися про те, що тримає їх разом в одній країні і змушує знаходити спільну мову один з одним. А також усвідомити, що грань життєвих інтересів далеко не збігається з контуром політичної лояльності окремим політикам, партіям, міністрам і депутатам.

Якщо розвинена американська політична культура зіткнулася з непростим пошуком найменшого спільного кратного для мільйонів людей, то і українській політичній культурі слід знайти це спільне кратне. Кабінка на виборчій дільниці — лише один параметр складної формули, в якій власні інтереси українців протиставляються якійсь незмінній патологічності багатьох політичних процесів. Пошук спільних цінностей і спільного бачення того, що зробить життя України в 21 столітті комфортним — не менш важливе завдання, ніж правильно відданий голос на президентських або парламентських виборах.

Американці, як свідчить історія, своє домашнє завдання з суспільствознавства роблять досить непогано. Чи впорається з цим домашнім завданням Україна — залежить від того, чи зуміє суспільство перейти з формату жорсткої політичної конкуренції і прихильності до прагматичних схем окуплення політичних інвестицій до ефективного діалогу про те, що країні потрібно насправді. Хочеться вірити, що вести такий діалог українці вміють.