Яка божевільна цивілізація

Історія про Чорнобиль зокрема про те, як радянська система не вважала людину за будь-яку цінність. Але починається все не з радянського часу. Це закладено глибоко в нашій історії, коли на наших просторах сам устрій життя не був настільки пристосованим до людини або не так відштовхуваввся від бажань людей, як, наприклад, в Західній Європі. Я пам’ятаю, мене колись вразило, як Олександру І Михайло Сперанський говорив: «Скасувати треба це рабське право кріпосне — і ми житимемо в іншій країні, і все змінюватиметься». А цар йому каже: «Так, я це знаю, тільки ніким взяти!» Тобто він розумів, що ці всі поміщики, ця темна величезна маса, яка називається Росією, його не підтримає. І це настільки глибоко, настільки в наших коренях.

Коли прийшли більшовики, вони цю свідомість ще більше мілітаризували, зробили більш агресивною, більш сектантською. Тож тут нічого дивного. Я, наприклад, відвідувала західні в’язниці — там навіть вбивці інші. Він, вбивця, приходить, сідає з тобою спокійно розмовляти. А приходиш у наші в’язниці — вбивця пыдлещується «пан-начальничок, пан-начальничок», напівзігнутих, навіть якщо він ще недавно був найбагатшою людиною. Тож це така дуже глибока річ, і вона від верху до низу суспільство пронизує. І поки ніхто з сучасних керівників не зробив спроби вирватися з цього кола, бо всі вони люди того часу. І Володимир Путін, і Олександр Лукашенко, і Нурсултан Назарбаєв, там ще і східне ідолопоклонство накладається. Тож наша свідомість уражена тотально.

Знаєте, ми в 90-і роки були такі романтики. Думали, от впаде ця «кремлівська стіна», і ми будемо такі вільні. У нас буде таке життя, як у всіх, як на Заході. Не знаю, з чого ми це взяли. Бігали площами і кричали: «Свободу! Свободу! «Уявлення не мали, що це таке.

Мені подобається філософія письменника Варлама Шаламова, я їй більше довіряю, ніж коли Олександр Солженіцин стверджує, що страждання звеличують людину. Шаламов каже, що табірний досвід потрібен лише в таборі, він робить раба і з ката, і з жертви. От мені це ближче. І тільки зараз ми збагнули, що свобода — це довгий шлях. Це довгий шлях очищення. Треба відрами з себе це все вичерпувати, це потребує іншої освіти. Потрібна інша еліта, яка займається не тим, з якої ноги встав Лукашенко або Зеленський, а займатиметься людиною, душею її. Але для цього люди еліти мають бути вільними. А вільних людей у нас немає.

Я думаю, справа з Чорнобилем була не тільки у брехні радянської системи про трагедію. Взагалі людство до цього було не готове, все людство. Я пам’ятаю, як на моїх очах у Сорбонні запитали Михайла Горбачова: «Скажіть, чому ви так вчинили? Чому ви не стали захищати людину? Чому завжди захищали систему? Ви ж — президент перебудови». А він каже: «Та я сам не розумів, покличу вчених — вони нічого пояснити не можуть, покличу військових — вони кажуть: та облиш, щойно вибухнула ця бомба, а ми вже через десять годин випили червоного вина і пішли».

І ти просто жахаєшся і розумієш, наскільки ми неосвічені в цьому світі, наскільки ми залежимо від абсолютно середнього рівня людей. Ну що таке соціалізм, і навіть демократія — що таке? Це тотальна влада посередності, тобто більшості.

Всьому світові потрібна нова філософія взаємин людини з цим світом, з природою. Неможливо ж увімкнути телебачення, там щодня на російських каналах або новий танкер, або новий танк, якого, звісно ж, в Америці немає, або новий бомбардувальник. А я думаю: яка божевільна цивілізація, якісь божевільні політики при владі, не готові до нових часів. Тож, коли я побачила, що у вас все ж якесь зрушення, що українці — і я рада, бо в мені теж є українська кров — все-таки здатні одну, другу, третю спробу нового життя зробити, коли я побачила цього вашого молодого президента, я подумала: боже мій, може бути, прийдуть вже нові покоління політиків. Він же не один, за ним прийдуть люди його часу, і вони, на мою думку, вже інакше відчувають світ.

Нещодавно я побачила в Москві магазин дитячого військового одягу. Це мене глибоко шокувало. Це мене глибоко шокувало. Я подумала: Боже мій, як швидко все це сталося, як миттєво. Так само, як у нас в Білорусі, коли молодь вийшла на вулиці і оразу всіх посадили. Як миттєво стала працювати ця сталінська машина.

І у мене в книзі говорить одна героїня з тих дівчаток-студенток, які вийшли на площу: чому пакунок, який на голову її другові надягли, коли катували, передається через покоління, а якісь прекрасні думки Чехова або Буніна не передаються? Пакет на голові, в якому задихається людина, прекрасно подорожує нашою історією, а гуманізм — ні.

Повне інтерв’ю зі Світланою Алексієвич у рамках авторської програми Олексія Тарасова «Скажені пси» слухайте в ефірі Радіо НВ