Ближнє коло Путіна. Хто приймає рішення в Кремлі
Вчені люди, а також всілякі шарлатани наполегливо намагаються знайти ключ до системи прийняття рішень володарем Росії Володимиром Путіним
Вчені люди, а також всілякі шарлатани вперто продовжують пошуки російського філософського каменю, здатного будь-яке лайно перетворити на золото. Вони намагаються знайти ключ до системи прийняття рішень володарем Росії Володимиром Путіним. Черговою такою спробою є доповідь «Мінченко Консалтинг» про стан російських еліт під назвою «Політбюро 2.0 і антиістеблішментна хвиля». «Політбюро 2.0» автори називають якесь «ближнє коло» Путіна, вважаючи його найвпливовішим неформальним політичним інститутом у Росії. У своїй новій доповіді вони відзначають рішуче посилення секретаря Ради безпеки Миколи Патрушева, а також міністра оборони Сергія Шойгу, глави «Ростеха» Сергія Чемезова й Ігоря Сечіна, чий вплив на «силовиків» загальновідомий. До цього призвело погіршення відносин із Заходом, яке «підштовхує до мобілізаційного сценарію».
В результаті все більшого значення набуває апарат Радбезу, який стає «четвертим контуром «Великого уряду» (поряд з Адміністрацією президента, урядом і ключовими держкорпораціями). Стверджується також, що в «ближнє коло» президента Володимира Путіна повернувся підприємець Геннадій Тимченко, який тепер відповідає за розвиток інфраструктури Північного морського шляху. Впевнено займає своє місце Аркадій Ротенберг після успішного завершення будівництва Кримського моста. А от спікер Держдуми В’ячеслав Володін нібито втратив вплив і переведений із «членів» Політбюро в «кандидати».
Слід віддати належне політтехнологам з «Мінченко Консалтинг». Кілька років тому вони вигадали ефектну обгортку для збірки чуток, а також опису очевидних тенденцій і загальновідомих подій. Наприклад, мілітаризація всього процесу прийняття рішень у Кремлі вже точно не є відкриттям. Гірше зі списком людей, які нібито впливають на прийняття рішень. Так у списку «кандидатів» фігурує єпископ Тихон, якого зараховували в путінські духівники. Але там не згадується про 87-річного старця Іллія, який, кажуть, чинить вирішальний вплив на президента (вочевидь, чутки про нього поширилися пізніше здачі доповіді до друку). Однак я зовсім не впевнений, що подібні інтелектуальні вправи наближають до розуміння процесу прийняття рішень у Кремлі.
Перш за все тому, що путінське найближче оточення ні в якому разі не нагадує радянське Політбюро ЦК. У СРСР це був інституалізований орган. Імена «членів» і «кандидатів» були відомі. Потрапити в Політбюро, так само і покинути його можна було лише в результаті офіційної процедури. При цьому брежнєвське Політбюро було колективним органом прийняття рішень (хоч колектив складався з сильно немолодих людей). Устинов, Громико, Андропов, Суслов — кожен з них представляв не тільки і не стільки власні інтереси й амбіції, скільки інтереси відомства, яке очолював. Рішення виносилися після тривалих, часом досить жорстких дискусій (щоб зрозуміти ступінь напруження, досить почитати книгу «Афганці» Родеріка Бредвейта або спогади Анатолія Добриніна). Нині ж хорошим тоном для путінських наближених вважається підкреслювати, що президент приймає рішення одноосібно. Саме так, за словами Дмитра Пєскова, було прийнято рішення про приєднання Криму.
Одноосібний лідер і підлеглі, яким дозволено обговорювати лише те, як краще виконати наказ вождя — це модель сталінського Політбюро. Але і вона лише формально відповідає опису путінського режиму. Так, в сталінському близькому колі були представлені слухняні виконавці. Але більшість з них були в той же час ефективними адміністраторами. Неефективних розстрілювали так само послідовно, як і неслухняних.
Важко собі уявити, що вождь міг залишити безкарним факт прямого обману, який став до того ж відомий всьому світу. А Путін легко з цим мириться. Досить згадати про те, як Путін демонстрував Оліверу Стоуну відео американської вертолітної атаки в Афганістані, вважаючи, що це запис російського удару по терористах у Сирії. Зовсім нещодавно він, покладаючись на чиїсь доповіді, розповідав щось несусвітнє, а саме: що у СРСР не було крилатих ракет морського і повітряного базування. Список можна продовжувати до нескінченності.
Схоже, в путінському випадку ми маємо справу з самодержавством, за якого верховний правитель в силу божественного походження не обмежений ніякими інститутами і процедурами, які виродилися в ритуали, що ні до чого не зобов’язують.
Раптово виникають і так само раптово зникають фаворити з числа охоронців, святі старці, через яких найпростіше достукатися до государя, лейб-компанці з кооперативу «Озера» — все це ознаки тоталітарного режиму, а самодержавної монархії. Причому монархії слабкої. Державець, втомлений від влади, дозволяє собі прощати приятелів, нехай недбайливих, але приємних йому особисто в спілкуванні. Він шанує їх титулами і статками. Крізь пальці дивиться на те, як їхні діти і дружини отримують посади, які дають немислимі доходи. Він схильний вірити доповідям своїх таємних канцелярій, хоч доповіді ці легко спростовуються текстами навіть підцензурного друку.
Однак він не карає ані постачальників спотвореної інформації (які намагаються зробити так, щоб їхні сценарії відповідали уявленням головного начальника про навколишній світ), ані редакторів ЗМІ. Існування його віртуальної імперії забезпечується, з одного боку, високими цінами на енергоносії, з іншого — здатністю спалити всю планету. У цій ситуації питання про систему прийняття рішень — не питання політологів. На нього можуть спробувати відповісти історики, а також представники інших професій, далеких від гуманітарної сфери…
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
