Демократія мертва, нехай живе демократія

«Демократія мертва!» — сказав відомий бізнес-консультант та гуру менеджменту Іцхак Адізес, виступаючи нещодавно в Україні. Так він відповів на питання, чому по всьому світу люди обирають непрофесійних політиків.

Провідний світовий експерт у сфері управління змінами, доктор Адізес продовжив: «Демократія — не колаборативна система. Це система протиріч: якщо виграєш ти, то програю я, якщо виграю я — програєш ти. Коли політики борються за політичну владу, вони повинні обливати опонента брудом. Зрештою, після таких взаємних потоків люди втрачають довіру до всіх учасників процесу. Люди більше не хочуть політика обирати».

Частково Іцхак Адізес пояснив причину того, чому виборці в старих демократіях шукають відповідь на свої запити в нових обличчях, які не мали в минулому політичного досвіду. Але не розкрив причину «банкрутства» системних політиків.

Так, жага не вести дискусію про зміст політик, а делегітимізувати опонента в очах виборців, покінчивши з ним як з конкурентом раз і назавжди, «обнуляє» рейтинги усіх. Але чому так відбувається? Чому політики не говорять про свої візії та стратегії реалізації, критикуючи стратегії інших як деструктивні для їх бачення, та «порпаючись» у брудній білизні до повного знищення опонента?

На мою думку, проблема передусім у псевдополітиках. Дискурс про зміст ведуть ті, хто має намір трансформувати реальність у відповідності до власного політичного бачення. Такі люди готові сприймати критику, бо вона є джерелом інформації для аналізу помилок на шляху досягнення власних візій. Такі політики намагаються не давати зайвих обіцянок, яких не зможуть реалізувати. Намагаючись при цьому пропонувати на 5 років каденції лише ту частину шляху, яку вони реально можуть пройти за цей термін. Усвідомлюючи, що дорога до їх візії довга. Прикладом такого політика є Ангела Меркель.

Ті ж політики, які розглядають владу як доступ до можливостей поліпшити власний матеріальний стан за рахунок інших, не терплять критики. Ця критика змушує їх робити те, чого вони насправді робити не хочуть. Тому єдина можливість продовжувати симулювати бурхливу діяльність на благо виборців — інформаційно «знищити» політичних опонентів. Як відомо, якщо джерело інформації дискредитоване, то його змісту ніхто не довіряє. В результаті війни всіх проти всіх програють усі. Суспільство не має бажання вникати в те, хто з-поміж симуляторів менш поганий по відношенню до решти.

З цих же причин ті, хто атакує опонента, а не його діяльність, є класичними політичними «фейками», які створюють видимість процесу та делегітимізують весь політичний клас.

По-друге, системні проблеми мають і справжні політики, які дійсно прагнуть реалізовувати свої політичні бачення. Вони «відірвались» від суспільства. Замість пропонувати власні рецепти вирішення актуальних проблем, системні політики намагаються повчати виборців: думати треба про інше. Це створює нездоланну прірву між виборцями і політиками.

Ці два фактори породили кризу представницької демократії у всьому світі.

Класичні політичні сили, які роками стояли на фундаменті класичних ідеологій, зіткнулись з недовірою виборців. Як в Європі, так і в США. Законсервувавшись у своєму ідеальному світі, який вони будують в рамках свого бачення, системні політики втратили контакт з виборцями. Це природний наслідок слабких зворотних зв’язків.

Якщо в країнах Європи, де зворотні зв’язки з виборцями значно слабші ніж у США, це призвело до появи нових політичних сил і лідерів на кшталт «Рух п’яти зірок», основаного Беппе Гріло в Італії, чи «Вперед, республіко!» на чолі з Еммануелем Макроном у Франції, то в самій Америці привело до влади несистемного політика Дональда Трампа.

Перемога на українських виборах Володимира Зеленського є продовженням цього тренду — виборці вимагають інших політиків. Тих, які, з одного боку, не будуть симулювати бурхливу діяльність на користь суспільства, а з іншого — відповідатимуть його запитам. Можна констатувати, що таким чином демократії — яка вмерла у тому числі в Україні - вчергове висловили недовіру. «Демократія вмерла, нехай живе демократія!» — сьогодні найбільш вдалий момент для скандування перефразованого гасла роялістів. Але щоб вона не вмерла остаточно, потрібно винести уроки з поразки Порошенка.

На мою думку, здолати «фейкову» політику та «зашореність» системних політиків можна лише на рівні інститутів, які б гарантували зворотні зв’язки з виборцями.

З одного боку, потрібно впроваджувати так зване народовладдя. Тобто наближення влади до людей через децентралізацію, посилення місцевого самоврядування та органи самоорганізації населення, створення можливостей впливу на формування виборчих списків, запровадження обов’язкових публічних консультацій з усіма зацікавленими сторонами, стандартизацію і прозорість адміністративних процедур.

З іншого боку, потрібно змінювати принципи фінансування політичної системи. Доки спонсорами політиків не є кожен, хто віддав за них голос, а вони самі чи їх «любі друзі», доти вони залишатимуться в шпагаті - між потребами виборців та інтересами спонсорів. І останні перемагатимуть.

Потрібно ліквідовувати державне фінансування партій, ввівши натомість фінансування з частки податку на доходи фізичних осіб. Щоб кожен громадянин мав право обрати партію, якій він сплачуватиме частину свого податку за те, як представлятимуться його політичні інтереси. З правом раз на квартал змінити партію, яку він фінансує, якщо її діяльність чи зворотний зв’язок його не задовольняє. Разом з тим потрібно вводити чіткі правила залучення інших коштів, крім частки з ПДФО, а також жорсткий фінансовий контроль за джерелами походження партійних грошей та жорсткі санкції за порушення правил — аж до ліквідації.

Тепер все в руках Володимира Зеленського. Він може або втілити ці ідеї, створивши дороговказ для старих представницьких демократій ради подолання кризи довіри до них, або розчарувати виборців і запустити чергове коло, на початку якого ми знову вигукнемо: «Демократія мертва, нехай живе демократія!».

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени