Зачепити нерв

«Ви мені скажіть, що будувати, і я вам збудую», — говорив прем'єр-міністр Леонід Кучма народним депутатам восени 1992 року. За влучним визначенням політолога Костя Бондаренка, він у той момент нагадував топ-менеджера, якого поставили керувати підприємством, не ознайомивши попередньо з бізнес-планом.

Понад чверть століття минуло, а ситуація в Україні не надто змінилася. Правда, тепер аналогічні питання до влади формулює вже суспільство. Конкретно — до президента Володимира Зеленського. Яке його стратегічне бачення майбутнього, пріоритети зовнішньої політики, який сценарій розвитку економіки, соціальної сфери? Всі їх адресували Зеленському ще перед першим туром виборів. Потім — перед другим. Щоб, отримавши ясність за основними пунктами, визначитися, чи варто за нього голосувати.

Вибори пройшли, а ясності не додалося. Уже після передвиборчих перегонів нинішній секретар РНБО Олександр Данилюк розповідав у інтерв'ю Liga.net про роботу над Планом на перші сто днів. Сто днів почалися, а план досі не презентовано. Втім, в умовах тотального перезавантаження влади (з розпуском парламенту, відставкою Кабміну, невизначеністю з головами ОДА, керівниками головних відомств) реалізовувати його все одно було б нікому.

До того ж сьогодні перед командою президента стоїть новий виклик — участь Слуги народу в дострокових парламентських перегонах. Завдання: отримати стільки мандатів, щоб самостійно сформувати більшість.

Чи реально це?

Поки що Слуга народу — просто папка з документами, зареєстрованими в Мін'юсті. У розмові з Lb.ua радник Володимира Зеленського Руслан Стефанчук визначив її ідеологію як лібертаріанську (вельми, правда, туманно пояснивши, що мається на увазі); основні канали доставки інформації ті ж, що на президентських виборах, — інтернет, соцмережі. За два місяці зі Слуги лише належить скласти подобу партії: з відділеннями у всій країні, прибічниками, впізнаваними активістами, медійним порядком денним. Чи реально це? Цілком.

Українська політика знає чимало прикладів створення псевдопартійних проектів у стислі терміни. Зі свіжих, зразка 2014 року, Народний фронт. Штучна конструкція, покликана об'єднати під своєю парасолькою енну кількість людей з єдиною метою: участь у виборах.

Одразу після потрапляння у Раду вся партійна робота згорнулася, так особливо і не розпочавшись. Навіть відставка Арсенія Яценюка два роки тому не змусила фронтовиків серйозно зайнятися партбудівництвом. У підсумку — вимушена відмова від участі в дострокових парламентських виборах 2019-го за списком, винятково за мажоритаркою. Тобто силами окремо взятих депутатів, яким прив’язка до Народного фронту, чесно кажучи, аж ніяк не завжди в плюс.

Так що ж робити, аби за короткий термін із нічого зробити переможця парламентських виборів? Головне — зачепити нерв. Буквально відчути «хотілки» виборця.

Повертаючись до аналогії з Народним фронтом: 2014-й — рік початку російської агресії, та їхнє гасло Сильна команда для складних часів зайшло дуже, до речі. Плюс заклик одразу обирати не тільки Раду, а й прем'єр-міністра.

Порядок денний нинішнього дня — ненависть до влади. Влади в будь-якому її прояві. Власне, президентські вибори це довели. А заміри перед парламентськими показують: якщо ви — депутат-мажоритарник, сумлінно працюєте у своєму окрузі, чесно в нього вкладаєте, регулярно спілкуєтеся з людьми, але маєте хоча б віддалений стосунок до чинної влади, а тут раптом у вас «на території» з’являється представник Слуги народу, то ваші шанси на обрання стрімко мінімізуються. Його — підвищуються. Нехай навіть він «парашутист» і ніяк з округом не пов’язаний. Зате з нових.

Щось подібне вже спостерігалося у 2012-му і було спрямовано проти регіоналів. У 2019-му головний слоган кампанії: До підвалин! А потім… Власне, що буде «потім» ніхто не думає, але ось логіка руйнування старого світу — саме те, що органічно лягає на образ Слуги народу.

Безумовно, ось це неприйняття всього старого, завищені очікування українців, віра в краще незважаючи ні на що допоможуть Слузі народу отримати приблизно 20−25% голосів за партійними списками. Плюс лояльні мажоритарники, які завжди раді підтримати чинну владу.

Але ось парадокс, навіть такі результати — дуже високі як для парламентських виборів — все одно будуть сприйняті людьми як поразка. До того ж нищівна.

Адже мало хто пам’ятає, що в першому турі президентських виборів Зеленський отримав 30%, та й ті не були його ядром у класичному розумінні — багато хто, особливо молодь, справді голосували по приколу. А 74% у другому турі — вотум недовіри особисто Порошенку. Але ж у головах у мас засіла саме друга цифра і на її тлі, звісно, інше меркне.

Є і гарні новини. Бажання українців кардинальним чином оновити і перезавантажити владу дає шанс потрапити під купол низці молодих справді конструктивних сил. Їх точно підтримає виборець центру і заходу країни. Тільки це вже зовсім інша історія.

Колонка опублікована в журналі Новое Время за 30 травня 2019 року. Републікацію повної версії заборонено.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени