Цугцванг для України

З вуст глави Адміністрації президента Андрія Богдана прозвучало: референдум про необхідність мирного договору з Росією. Потім, уже після громадської реакції, було роз'яснення: суто консультативний референдум. Чи змінює це справу?

Референдум, навіть консультативний — річ не тільки дивна, але й небезпечна. І маніпулятивна. Ось уявіть собі: в Японії провели б референдум про те, чи хочуть японці мирного договору з Росією. Упевнений, що більшість відповіла б ствердно. Але водночас та ж сама більшість японців готова чекати ще півстоліття, поки Росія не віддасть чотири нещасних острівця, а поступатися вони навряд чи мають намір. Тому що «мирний договір як такий, взагалі» і «мирний договір в осяжному майбутньому», а тим більше «мирний договір у даній ситуації» — це абсолютно різні речі. І проголосувати «проти» мирного договору взагалі мало у кого рука підніметься, та й не по-людськи це.

Не потрібно ніякого референдуму, щоб зрозуміти: більшість українців — за те, щоб відносини з Росією коли-небудь стали мирними і навіть добросусідськими, і щоб це було закріплено міжнародним договором. Більшість українців чекає цього моменту. Але розуміє: зараз це неможливо.

Винесене на референдум питання про мирний договір буде позбавлене конкретності. І якраз у цьому полягає його небезпека: його підсумки можна буде тлумачити абсолютно по-різному. Як завгодно. І хто як захоче, так і буде тлумачити.

Припустимо, українське керівництво спробує використати референдум як козир у відносинах з Росією: мовляв, дивіться, наші громадяни — за мир, тож робіть кроки назустріч. Якщо так, це буде не більше ніж наївним: Росія витлумачить підсумки референдуму як волю українців укласти мирний договір негайно і на будь-яких умовах. Російська пропаганда буде сурмити на весь світ, що в Україні — нова «хунта», яка знехтувала волею українських громадян, які нібито хочуть негайного миру.

Що стосується наших західних партнерів, то вони розгублено схопляться за голову: якщо громадяни України готові на мирний договір, не обумовлюючи умов і обставин, то заради чого Захід старається, допомагає Україні у війні з Росією, зазнає збитків від санкцій? Навіщо підтримувати Україну в боротьбі, якщо українці щодо Росії на все згодні? Буде виглядати так, ніби Захід більше зацікавлений у перемозі України, ніж сама Україна. Так, Захід буде прекрасно розуміти, що громадяни України здеьільшого зовсім не те мали на увазі — але документ є документ, підсумки референдуму є підсумки референдуму.

Що, якщо ж більшість українців проголосує «проти»? Це ще гірше. Російська пропаганда буде сурмити про «русофобію» українців, про те, що саме українці — розпалювачі цієї війни, а Росія тут жертва. І у неї в руках, знову ж таки, буде документ. Що ж стосується західних партнерів, то їм стане незрівнянно важче пояснювати і своїм виборцям, і світовій спільноті, чому і навіщо вони підтримують Україну, яка проти миру. Як і в попередньому випадку, всі будуть все розуміти, але ось же він — результат референдуму.

Якщо референдум оголосять, це буде те, що в шаховій термінології називається цугцвангом: будь-який подальший хід зробить тільки гірше. Який завгодно подальший хід. І, судячи з усього, Володимир Зеленський ще не усвідомив факту: у всьому, що стосується російської агресії, не існує і не може існувати суто внутрішніх проблем і питань — всі вони без винятку мають міжнародні наслідки.

Що ж стосується заяв Зеленського про те, що з Росією потрібно вести переговори — то так, безумовно. Але з одним уточненням: з Росією потрібно спробувати вести переговори. Хоча б для того, щоб показати, зокрема всьому світу: новий президент позбавлений упереджень і готовий докласти всіх можливих зусиль. А далі — як уже Росія себе поведе.

Це все — якщо виходити з позитивних припущень. Але річ у тому, що ми досі не впевнені, якими ж насправді є цілі нового президента — крім, зрозуміло, цілі зірвати оплески.

І якщо виходити з найгірших припущень, то тези «мирний договір з Росією» і «своєю землею і своїми людьми ми не торгуємо» тільки здаються протилежними і антагоністичними до повної несумісності. Насправді між ними є як мінімум дві лазівки.

Перша. Уявімо ситуацію: Україна і Росія домовляються про те, що Україна не визнає російську приналежність Криму і «незалежність» донбаських «республік», але і не вимагає їх деокупації. А поводиться на цих територіях так, наче нічого й не сталося, немов вони залишаються звичайними складовими частинами України. Ось він — компроміс, про необхідність якого Зеленський говорив неодноразово!

Пішла б на такий компроміс Росія? Думаю, так — принаймні це дозволило б зняти санкції і зберегло всі завоювання, а що там Україна визнаватиме — яка, власне, Путіну різниця?

Українська влада таким чином не тільки «не торгувала» б територіями і людьми, а й «об'єднала» всю Україну, «повернула» б жителів окупованих територій. Зрозуміло, тільки на папері, але як переможно про це можна рапортувати!

І так: території, які дві різні країни вважають своїми і дозволяють одна одній так вважати — це рай для шахраїв усього світу. Куди там тим офшорам! Значить, і Україні щось перепало б, якісь гроші в бюджет. Втрати були б, природно, значно більшими — але вони були б «тихими», без шуму і зайвого розголосу. Солідні компанії йшли б з України по-англійськи.

Друга лазівка, ще один можливий компроміс. Росія повертає Донбас (питання про Крим офіційно відкладається на невизначений час, але Росія визнає наявність спору), а Україна зобов'язується згорнути співпрацю з НАТО, відмовитися від мети вступу в ЄС, відновити активну участь у роботі СНД — а, може, і вступити в російський ЄврАзЕС.

І це була б повна перемога Росії: навіщо їй щось завойовувати, якщо вся Україна опинилася на короткому повідку? І українське керівництво запевняло би, що не допустило торгівлі окремими територіями і окремими людьми — просто торгонуло всією Україною оптом.

Як же хотілося б, щоб ці побоювання виявилися марними, надуманими, конспірологічними. Але час йде, а ми так і не знаємо, які цілі поставив перед собою Зеленський. А він ні-ні, та й скаже про необхідність пошуку компромісу з Росією. А містична «команда Зеленського» дедалі частіше здається не компанією однодумців, а просто спільнотою друзів, знайомих, колег і бізнес-партнерів. У кожного з яких — свій погляд на Україну і світ.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени