Громадянство для 65 мільйонів. Що з цього може вийти?

Одне з висловлювань Володимира Зеленського на церемонії інавгурації викликало переважно захоплені відгуки. Мова про це: «Я звертаюся до всіх українців на планеті. Українці в Європі і Азії, в Північній і Південній Америці, в Австралії та Африці — ви нам дуже потрібні. Всім, хто готовий будувати сильну і успішну Україну, я з радістю надам українське громадянство».

З огляду на чинне в Україні право крові, юридичною мовою ця заява має звучати так: на набуття українського громадянства за якоюсь спрощеною процедурою може претендувати кожен, хто зможе довести, що будь-хто з його прямих предків є вихідцем з України. Будь-хто, хоча б один.

Тут може виникнути невизначеність з основним поняттям — «вихідці з України». Україна є державою тільки з 1991 року — до цього була квазідержава в складі СРСР з чітко визначеними кордонами. Ще раніше Україна була просто етнічною територією без чітко визначених кордонів. Та й кордони УРСР змінювалися.

Як же відокремити вихідців з України від невихідців, якщо населені етнічними українцями райони Кубані, Східної Слобожанщини, Зеленого Клину ніколи до складу ані України, ані УРСР не входили? Задіяти суто етнічний принцип?

А якщо не народився в Україні, а жив — то скільки років проживання необхідно? А якщо народився і відразу ж, у дитинстві, поїхав? А якщо народився у Львові до 1940-х, або в Таганрозі після 1920-х? А якщо до того ж — етнічний українець? А якщо, як великий Станіслав Лем, люди вважали і вважають своєю батьківщиною Львів, приймаючи, що він — український, а не польський?

Але, припустимо, всі ці суперечності можна буде законодавчо врегулювати. Залишається головне протиріччя. Ось таке питання: чи багато канадців, американців, австралійців, поляків, словаків українського (етнічно або територіально) походження захочуть набути українського громадянства? Чи зацікавлені вони в ньому станом на сьогодні? Багато хто — так, багато — ні. Але з іншого боку…

Де за кордоном проживає найбільше вихідців з України і тих, у кого хоча б хто-небудь з прямих предків був українцем? Звісно ж, у тій країні, яка понад 300 років становила з Україною єдину державу і водночас планомірно, цілеспрямовано нищила відмінності між українцями і росіянами, прагнула уніфікувати два народи. Зробити з них один «єдино-неподільний».

Ось дані з «Вікіпедії»: «Українці в Росії становлять найбільшу українську діаспору в світі. Згідно з переписом 2010 року, в РФ проживає 1 927 988 українців, або 1,4% загальної чисельності населення». Це тільки ті, хто назвав себе українцем — а скільки не назвали? А скільки в Росії етнічних неукраїнців, так чи інакше пов’язаних з Україною?

Чи хочуть вони брати участь у розвитку України? Чи готові «будувати сильну і успішну Україну»? Звісно ж, готові! Звісно, хочуть! Ще як хочуть! Тільки відповідно до свого розуміння і своїми уявленнями. Переважна більшість з них з натхненням будуть будувати те, що вони розуміють під сильною і успішною України — під гаслом «Ми ж брати», а то й «Ми — один народ». І зовсім не тому, що вони — такі шкідливі. Просто вони щиро впевнені, що це і є істина, і вони повинні її відновити і захистити. Їх так виховували. Їм все життя підносили цю ідею як істину. З іншими точками зору вони не знайомі. Так чому ж вони повинні засумніватися, що «Ми — один народ»? Російська пропаганда кілька століть намагалася на славу. Ці люди будуть впевнені, що вони всього лише відновлюють історичну справедливість — як і у випадку з «кримнашем».

Ці «люди, яким дорога Україна», впевнені, що та мова, якою говорив сценічний Тарапунька — це і є справжня українська мова, і тому «да какая разница, все равно же все понятно!» А ось «тепер я нічого не розумію, тому що українців змусили говорити на галицькому діалекті».

Вони переконані, що «хохол» — це звучить лагідно і по-братськи, а зовсім не принизливо. І про самих себе говорять: «Я — хохол». Вони не знають української культури, українських традицій, української історії, українського побуту — і переконані, що «у нас все однаково». Пам’ятаяте, як Навальний стверджував, що у нього українське прізвище — мовляв, судячи з нього, його предки валянки валяли? Ось такі «українські валянки» і допомагатиме валяти російська діаспора. (Для тих, хто не знає: у традиційному гардеробі українців не було валянок, це — суто російське взуття.)

Чи захочуть росіяни набувати українського громадянства? Впевнений: дуже багато — так. Тепла — в порівнянні з Росією — країна, багато овочів і фруктів. І не варто забувати, що у росіян є потужний спонукальний мотив, якого не існує в Україні: «Партія сказала: треба». Російські українці-за-паспортом одразу ж відчують, що на них і тільки на них покладено історичну місію — повернути Україну на її нібито одвічне геополітичне місце, на російську прив’язь. Вони ж відчують відповідальність перед вічністю — таку, яку ніякі канадці не відчуватимуть!

А крім усього іншого, який же росіянин не захоче мати паспорт, що дає можливість безвізового в'їзду в країни Шенгенської зони?

Як би епопея з громадянством для діаспори не скінчилася тим, що на наступних українських виборах у Росії буде ледве не більше виборців, ніж у самій Україні.

Приєднуйтесь до нашому телеграм-каналу Мнения Нового Времени