Трамп та win-win. Що потрібно знати про Китай та США

Один мій друг, американський бізнесмен, який працює в Китаї, недавно сказав, що Дональд Трамп — не той американський президент, якого заслуговують США, проте він певен, що це саме той американський президент, якого заслуговує Китай.

Інстинкт Трампа щодо того, що Америці необхідно перевантажити свої торговельні відносини з Пекіном — перш ніж Китай стане надто великим, аби йти на компроміси — є правильним. Аби привернути увагу Китаю, і потрібен такий людський таран як Трамп. Але зараз, коли ми це вже маємо, обом країнам необхідно усвідомити, наскільки ж історичним є цей момент.

Спочатку відносини США і Китаю ще в 1970-х визначили наші відновлені торговельні зв’язки, що були обмеженими. Коли ми дозволили Китаю приєднатись до Світової організації торгівлі в 2001 році, це підштовхнуло країну стати потужною торговельною силою при правилах, що досі дають Китаю численні преференції як для економіки, що розвивається.

Нинішні перемовини визначать, як Китай і США співвідносяться одне до одного як економічна рівня, конкуруючи за одні й ті ж індустрії ХХІ
століття в той час, коли їхні ринки є цілковито переплетеними. Тож це не рядовий торговельний диспут. Він — серйозний.

Щоб завершити його вдало, Трамп має припинити свої підліткові дражнилки Китаю в Twitter (і балаканину про те, як «легко» перемогти
торговельні війни) та тихцем формувати найкращу угоду про відновлення
рівноваги, яку ми тільки можемо дістати — мабуть, врегулювати все відразу не вдасться — та рухатись далі, без бездумного переминання в одвічній тарифній війні.

І президент Китаю, Сі Цзіньпін, муситиме визнати, що Китай більше не може насолоджуватись торговельними привілеями, як він це робив останні 40 років, тож з його боку було б мудро стримати це своє націоналістичне вихваляння «ніхто не казатиме Китаю, що робити», і почати пошуки найкращої win-win угоди, яку він зможе дістати. Тому що Пекін не може дозволити Америці та іншим перевести своє виробництво на «ABC», і ланцюг поставок «будь-куди, крім Китаю».

Ось як ми опинились тут. Починаючи з 1970-х, у торговельних відносинах США і Китаю панувала загалом стабільність: ми купляли китайські іграшки, футболки, взуття для тенісу, інструменти, сонячні панелі, а вони купували наші соєві боби, яловичину і боїнги.

І коли торговельний баланс вийшов далеко за межі норми — тому що Китай ріс не лише завдяки важкій праці, розбудовуючи розумну інфраструктуру та навчаючи своїх людей, а й завдяки форсуванню технологічних трансферів з американських компаній, надаючи субсидії власним компаніям, а також підтримуючи високі тарифи, ігноруючи правила СТО та викрадаючи інтелектуальну власність. Пекін заспокоював нас, купуючи більше боїнгів,
яловичини і соєвих бобів.

Китай продовжував наполягати на тому, що він і досі був «бідною розвиваючою країною», яка потребувала екстра-протекції - за довгий час після того як уже стала найбільшим виробником у світі. Однак, ці відносини досить довго працювали для достатньої кількості американських компаній, коли нинішня найбільша у світі суперсила, Америка, пристосовувалась та ефективно сприяла зростанню наступної найбільшої в світі суперсили — Китаю. І разом вони робили глобалізацію більш всепроникливою, а світ — більш процвітаючим.

Та все ж деякі зміни надто великі, щоб нехтувати їх встановленням. По-перше, за правління Сі Китай проголосив план модернізації «Зроблено в Китаї-2025», де передбачаються субсидії, з метою перетворити приватні та державні китайські компанії на світових лідерів у суперкомп’ютерингу, штучному інтелекті, нових матеріалах, 3-D друці, програмного забезпечення з розпізнавання обличчя, робототехніці, електрокарах, автономних машинах, бездротовому 5G і просунутих мікрочіпах.

Це було природним кроком для Китаю, який спрямований на те, щоб вирватись з категорії середніх доходів і зменшити свою залежність від Заходу в галузі високих технологій. Та всі ці нові індустрії конкурують безпосередньо з найкращими компаніями Америки.

Як результат, усі китайські субсидії, протекціонізм, шахрайство з торговельними правилами, форсовані технологічні трансфери та крадіжка інтелектуальної власності починаючи з 1970-х обернулись куди більшою загрозою. Якщо США і Європа дозволять Китаю продовжувати діяти за тією ж формулою — яку він використовував для того, щоб вийти з бідності та перейти до конкуренції за всі індустрії майбутнього — ми просто зійдемо з розуму. Тут Трамп правий.

У чому він неправий, так це в тому, що в торгівлі не так, як на війні. На відміну від війни, тут можна досягти win-win згоди. Alibaba, UnionPay, Baidu, Tencent та Google, Amazon, Facebook, Visa — всі вони можуть виграти одночасно, що до цього і робили. Я не певен, що Трамп це розуміє.

Та я не певен, що це розуміє і Сі також. Ми мусимо дозволити Китаю вигравати чесно і справедливо там, де його компанії є кращими, та в цій чесній боротьбі він мусить і бути готовим програвати також. Хто може сказати, наскільки більш успішними би стали сьогодні Google та Amazon, якби мали змогу працювати в Китаї так само вільно, як і Alibaba та Tencent можуть працювати в Америці?

І стільки грошей заощадив Китай — на субсидії власним компаніям — коли їх військові поцупили плани зі створення «невидимого» винищувача Lockheed Martin F-35, а потім зробили точну власну копію, уникнувши затрат на наукові дослідження і випробовування?

Я повторю: Трамп може досягти win-win угоди, але переможні частки можуть стати перекрученими, якщо одна сторона важко працює та водночас махлює. Ми могли дивитись на це інакше, коли торговельні війни йшли просто за іграшки та сонячні панелі, та коли йдеться про F-35 і 5G телекомунікації — це не розумно.

Не те що б все це було новим і проблематичним. Зараз ми живемо в еру «подвійного призначення». У світі подвійного призначення, де все, що «робить нас сильними і процвітаючими, робить нас і вразливими», зазначив Джон Аркілла, один із топ-стратегів у Військово-морській аспірантурі.

Особливо обладнання для 5G, розроблене китайською компанією Huawei, що може передавати дані та голоси на гіпершвидкості, що також може слугувати платформою для шпигунства, якщо розвідувальні служби Китаю реалізують своє державне право вимагати доступ.

Дійсно, всі суперечки навколо цієї компанії проливають світло на цей абсолютно новий момент: Huawei все більше домінує на глобальному ринку за інфраструктуру 5G, що зазвичай контролювали Ericsson і Nokia. Американська компанія Qualcomm є як постачальником чіпів і програмного забезпечення для Huawei, так і глобальним конкурентом.

Але китайський уряд обмежив конкуренцію Huawei у Китаї — як з іноземними, так і з китайськими компаніями — щоб дати гіганту рости більше, швидше, а також дешевше. Відтак Huawei використовує той вплив і ціноутворення, щоб підрізати західні телекомунікації, та згодом використовувати своє все більше домінування на глобальному ринку з метою встановити нову генерацію глобальних телекомунікаційних стандартів 5G навколо власних технологій — розробки не Qualcomm чи шведського Ericsson.

Ба більше, у світі «подвійного призначення» ви маєте переживати про те, що коли маєте в себе вдома чатбот Huawei — еквівалент Echo від Amazon — ви також можете говорити і з китайською військовою розвідкою.

У старі часи, коли ми просто купували китайське тенісне взуття та сонячні панелі, а вони — наші соєві боби та боїнги, кого турбувало те, були китайці комуністами, маоїстами, соціалістами чи шахраями? Та коли Huawei конкурує за наступну генерацію телекомунікацій 5G з Qualcomm, AT&T і Verizon — і 5G стане новим кістяком для цифрової комерції, комунікації, охорони здоров’я, перевезень і освіти — то цінності мають значення, різниці в цінностях мають значення, і мінімум довіри та верховенство права також мають значення. І особливо через те, що технології та стандарти 5G, до того вже впроваджені в країні, стануть дуже складними для заміщення.

І додам ще одну річ: розрив у цінностях і довірі між нами і Китаєм усе розширюється, не звужується. Десятиліттями Америка і Європа толерували певну частку шахрайства з боку Китаю в торгівлі, оскільки припускали, що Китай, ставши більш процвітаючим — завдяки торгівлі й капіталістичним реформам — заразом стане і більш відкритим політично. Все це відбувалось ще десятиліття тому.

Втім, протягом останніх десяти років, як сказав Джеймс МакГрегор — один із найбільш компетентних американських бізнес-консультантів у Китаї, а довгий час і житель цієї країни — було очевидним, що Пекін замість «реформувати і відкриватись, реформувався і закривався».

Замість ставати багатшим і все більш відповідальною зацікавленою стороною процесу глобалізації, Китай ставав багатшим і мілітаризував острови в Південно-Китайському морі, щоб виштовхнути звідти США. І використовував високотехнологічні інструменти, на кшталт розпізнавання обличчя, щоб ставати більш ефективним у авторитарному контролі, й не менше.

Все це приходить до голови в ході цих торговельних перемовин. Або США і Китай знайдуть спосіб поширити більше довіри — так, аби глобалізація могла продовжувати швидко рухатись вперед і ми могли разом зростати в цій новій ері - або ж не знайдуть. У випадку чого глобалізація почне розпадатись, і ми обоє станемо бідніші від цього.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Томаса Фрідмана. Републікацію повної версії тексту заборонено

Оригінал опубліковано на The New York Times

Приєднуйтесь
до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени