Війни пам’яті. Як Зеленському об'єднати українців?

Новообраний президент України Володимир Зеленський поринув у закривавлені води національної пам’яті в ході травневих подій, присвячених Другій світовій війні, опублікувавши фото, де він стоїть між радянським ветераном і колишнім членом УПА, підкріпивши це словами: «Сьогодні ключ до миру — єдність усіх українців». Це була відправна точка для Зеленського, який ухилявся від чутливих історичних питань в ході своєї президентської кампанії, в той же час обіцяючи відійти від суперечливих інтерпретацій минулого, що переслідували українське суспільство з часів радянського краху.

Ця фотосесія Зеленського свідчить про те, що як новий голова держави він розуміє - більше не може дозволити собі розкоші залишатись над схваткою. Натомість зараз він повинен взяти на себе ініціативу в українських війнах пам’яті, ретельно обираючи битви і шукаючи такі позиції, які б могли пояснити проблемне минуле, пам’ятаючи, що будь-які потенційні помилки можуть відкрити старі рани та зірвати його заклики до національної єдності.

Знайти в історії те, на що пристане більшість українців, нелегко.

Сьогоднішня Україна є країною з коротким досвідом державності та довгою історією, що продукує неминучі конфлікти між тими, хто осягнув постколоніальну суть національної ідентичності та мільйонами інших, які відбивають спроби зобразити росіян як національних ворогів і представити радянську еру в негативному світлі. Як би там не було, знайти місця, де можна було б досягнути широкого національного консенсусу, все ж можливо. Наприклад, у той час як жертви Другої світової війни та героїзм Червоної армії залишаються координаційними пунктами радянської ностальгії у сьогоднішній Україні, одночасної спроби відбілити усю сталінську епоху не спостерігається. Навпаки, сучасне українське суспільство все більше визнає створеним Сталіним голодомор 1930-х злочином проти людяності, а також повсюдно відбиває будь-який вид ревізіонізму, що може призвести до російського відродження культу особистості, властивого радянському диктатору. Це може свідчити про те, що поки частина українців нарікають на спроби очорнити звичайний радянський народ чи спаплюжити їх власні спогади, куди менше з них готові захищати авторитарне управління УССР чи політику, якої там дотримувались.

Невдовзі Зеленський матиме неабияку можливість змінити тональність українських війн пам’яті. 23 серпня 2019 року світ відзначить 80-ту річницю пакту Молотова-Ріббентропа. Цей договір між нацистським і радянським режимами безпосередньо призвів до початку Другої світової війни та послужив абсолютним символом тоталітарного терору, що спустошив Європу в першій половині минулого століття. Річниця нацистсько-радянського пакту на міжнародному рівні вже визнана пам’ятним днем. В 2009 році Європейський парламент проголосував за те, щоб зробити 23 серпня Європейським днем пам’яті жертв сталінізму і нацизму. Деякі країни називають його Днем чорної стрічки. Втім, цю дату ще й слід відзначати так, аби це відповідало масштабам тієї катастрофи. В зв’язку зі стрімким наближенням 80-ої річниці, зараз Україна могла би перебрати на себе ініціативу, влаштувавши міжнародні пам’ятні заходи як годиться.

Більш підходящого місця для їх проведення не знайти. Україна була епіцентром європейської тоталітарної епохи, переживши виняткові різновиди геноциду з боку як нацистів, так і совєтів. Україна була принциповим полем битви Другої світової, а також головною лабораторією в еру вимушеного голоду, масових страт, депортацій, і насильницького етнічного переселення. З 1917 і до ранніх 1950-х не було, мабуть, місця більш смертоносного. Ми знаємо, що кількість жертв коливається від 10 до 20 мільйонів українців, але лише статистикою не виміряти істинні масштаби катастрофи досі відчутної спадщини. Насправді ж весь політичний ландшафт сучасної України тільки починає набувати сенсу, коли розглядати його крізь призму національної тоталітарної травми.

Статус приймаючої країни міжнародних подій пам’яті жертв тоталітаризму ХХ століття мав би потенційно глибоке значення для багатьох українців. Це стало би приводом осмислити жахи тоталітарної ери, водночас зменшивши потребу в демонізації чи захисті їх сучасників-співвітчизників. Не пропонуючи більше обирати сторони в нескінченному повторі Другої світової, українське суспільство натомість мало би шанс вийти за межі поляризації пострадянського періоду та розпочати процес зцілення.

Українські події, присвячені пам’яті нацистсько-радянського пакту, могли би також допомогти здолати міжнародний брак інформації про цю країну. Будучи великою геополітичною гарячою точкою всі п’ять років, Україна все ж залишається однією з найбільш незрозумілих для світу націй, на міжнародній сцені найчастіше хибно представленою московськими кореспондентами та академіками під егідою Росії. Відсутність точної зовнішньої інформації ускладнює роботу політикам і лідерам думок, лишаючи їх розуміння найважливішого підтексту та посилюючи вразливість до дезінформації Кремля. Більше усвідомлення ключового значення України в історії тоталітаризму могло би виставити сьогоднішні спроби формування нації, а також нинішній конфлікт із Росією у новому світлі.

Для самого Зеленського річниця нацистсько-радянського пакту дає можливість повністю переглянути трагічний досвід тоталітарного досвіду України в ХХ столітті, водночас стоячи на захисті національного самовизначення в часи, коли великі території країни перебувають де-факто під російською окупацією. Будь-які спроби зосередити увагу на ювілеї пакту Молотова-Ріббентропа були б вкрай непопулярними для путінського режиму, для якого радянська перемога в Другій світовій лежить в серці сучасної російської національної ідентичності, й де забороняються будь-які апелювання до нацистсько-радянського партнерства 1939−1941 років. За Путіна культ Великої патріотичної війни досяг таких висот абсурду, що виходить за межі баченого навіть протягом самої радянської ери.

Щорічне святкування Дня перемоги сьогодні є найбільшою подією російського календаря, і служить виправданням для войовничих крайнощів. У той же час за критику військових радянських потуг існує кримінальна відповідальність, так само як загроза тюремного ув’язнення про публічні згадки пакту Молотова-Ріббентропа. Кремль успішно воєнізував спогади про Другу світову з метою захистити власні імперіалістичні інстинкти та виправдати свою непроголошену війну на сході України. Було б доречно, якби цей пропагандистський натиск нині перейшов на історичну правду про нацистсько-радянський альянс.

Час для 80-ї річниці вдалий. Після десятиліть прогресу глобальна демократія зіштовхується з ерою нових викликів. У той же час російський напад на Україну розхитав святість національного суверенітету, а недавні події у Венесуелі воскресили старі аргументи щодо потреби поважати сфери впливу наддержави. У цій все більш клаустрофобній геополітичній атмосфері ніколи ще не було так необхідно нагадати світу про жахливі наслідки того, що буває, коли тоталітарні держави вступають у змову, щоб нав’язати свою волю іншим. Жодна країна не має на це більше права, ніж Україна.

Ставши на чолі міжнародних заходів пам’яті жертв нацизму та комунізму, Зеленський міг би допомогти українцям зрозуміти своє спільне минуле, водночас надавши міжнародній спільноті сучасний контекст, якого їй бракує. Для землі, що стільки всього втратила минулого століття, це б означало дещицю довгожданої історичної справедливості.

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Пітера Дікінсона. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени