Переговори з Росією. Якими будуть наслідки референдуму?
Що буде, якщо референдум успішно пройде, а мир не наступить?
Декрет про мир. Пардон, референдум про мир.
Незріла ідея. Ну, і цілком непридатна в практичному сенсі.
Навіть якщо спробувати уявити, що пропозиція про референдум про мир була пробним шаром — намаганням прозондувати громадську думку щодо основної теми партії «Слуга народу» на парламентських виборах, все одно виникає багато запитань.
Референдум про мир теоретично можна провести. Можна навіть сміливо допустити, що цей референдум можна виграти. Ну, а як же, електоральна ніша «партії війни» в Україні - 5−7%.
Можна навіть використати цю перемогу на референдумі для розкручування пропрезидентської політичної партії. Ідея хороша і милозвучна — ми йдемо творити мир. Трохи щоправда нагадує Петра Порошенка періоду 2014−2015 років, але хто при здоровому глузді виступатиме проти бажання припинити війну і жити в мирі? І підтримку на референдумі теми миру на рівні більше 90% нескладно зобразити, як підтримку президента.
Але є щонайменше дві проблеми з наслідками. Розкручені очікування буде важко задовільнити. Мир закликами не відновиш. А Росія поки припиняти війну не збирається. І примусити її до миру ми теж поки не зможемо.
То що буде, якщо референдум успішно пройде, а мир не наступить?
І друга — ця ініціатива може дуже серйозно демотивувати тих, хто сьогодні зробив оборону України метою свого життя. Мир так мир. Навіщо воювати?
Ці дуже вірогідні наслідки будуть руйнівними для України.
Практичної користі з результатів референдуму не буде. Допустимо, що європейці і Курт Волкер скористаються результатами такого референдуму, щоб на 2−3 зустрічах у Путіна і в 5−10 інтерв'ю заявити, що українці ще раз продемонстрували прихильність і бажання миру.
Але ж неважко уявити, як втомлено поглянувши на все це, Сергій Лавров (чи якийсь інший путіноід) прорече: «Хотят мира — пусть договариваются о нем с Донецком и Луганском».
Коло це не зачароване, але замкнене.
Не особливо вірю я в те, що подібний референдум можна використати для формування своєрідного суспільного консенсусу щодо «червоних ліній» для української дипломатії на переговорах з Росією.
Справа в тому, що суспільна думка щодо максимально допустимих поступок на переговорах ніколи не буде сталою. Народ мудрий у своєму прагненні жити добре і в мирі. Але колективна мудрість — це не колективні знання, як цього досягнути. Знання і відповідальність за політичні плани і програми — це справа елітарна і глибоко індивідуальна.
Ну, і навіть для «прощупування» суспільної думки з такого делікатного питання час, місце і посадова особа, на мою думку, обрані не кращим чином.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
