Чи може президент зробити школи кращими?

Напередодні другого туру президентських виборів окремі експерти та представники інтелігенції говорили про необхідність звернути увагу на освіту. На їх думку, ноги безвідповідального вибору ростуть саме з низької якості освіти. Пролунала пропозиція, що саме президент має бути тією людиною, яка триматиме це питання на контролі. Та чи справді увага президента в будь-якій формі може принести користь освіті? І якщо так, то яким чином?

Розгляньмо приклад США, де велика бюрократична машина освіти в багатьох аспектах подібна на нашу. Ту, яку ми ще не здолали, а подекуди й тяжіємо до її посилення.

Отже, 1957 рік. У Радянському Союзі запускають перший штучний супутник Землі. Нечувана подія для світу: СРСР таки «обскакав» Америку в цій космічній боротьбі. Звучали припущення, що Америка втратила позиції у підготовці математиків, науковців та інших спеціалістів. Саме такі висновки зробили американські урядовці та постановили, що шлях до вирішення проблеми конкуренції за лідерство у світі лежить через посилення стандартів у освіті, вимог до вчителів, шкіл та університетів.

Через рік Конгрес прийняв National Defense Education Act. Ініціатива впроваджувалась під наглядом президента Ейзенхауера і передбачала більше фінансування на оснащення класів технікою, впровадження тестувань для виявлення талановитих учнів, професійний розвиток та інше. Є різні думки щодо цього акту. Хтось каже, що в такий спосіб привернули значну увагу до освіти і в наступні роки відсоток студентів зріс. Якщо у 1940 році близько 15% молоді були студентами, то в 1979-му — вже 70%. Проте траплялось, що університети відмовлялися від запропонованого фінансування, так як вимоги були надто жорсткими й бюрократичними.

Тим не менше, наступив 1983 рік, і вже інша комісія в часи президентства Рональда Рейгана видає звіт A Nation at Risk: The Imperative for Educational Reform. Там йшлось про те, що якість освіти стає загрозою для США. Згідно зі звітом, 23 мільйони дорослих американців на той час не вміли читати й писати, так само як і 13% тогочасних 17-річних, які крім цього мали труднощі з розумінням мови. Цей показник зростав до 40%, коли мова заходила про національні меншини. Відтак було запропоновано кілька десятків рекомендацій, які стосувалися наповнення програм, стандартів, вчителів та лідерства у навчальних закладах. Для школи цей акт означав одне: більше вимог, більше звітності, більше тиску. Варто зазначити, що Рейган був за ще більш радикальні кроки — приміром, ліквідацію департаменту освіти чи впровадження ваучерів. Але тоді цього не сталося.

Кожен наступний президент ставив собі не менш амбітні завдання щодо реформування освіти, обіцяючи і кращі результати тестів, і кращих вчителів. Це стосується Джорджа Буша старшого та Білла Клінтона, які обіцяли повернути США в лідери за результатами міжнародних тестів до 2000 року. Подібне пропонували і Джордж Буш молодший з Бараком Обамою. Вищі стандарти першого в шкільній освіти в 2001 році вилились в акт No Child Left Behind, що передбачав фокус на тестуванні та встановлював щорічні цілі по результатах тестів для шкіл, а у випадку невдачі - кроки для покращення. Крім цього, кожен штат сам визначав рівень кваліфікації, необхідний для того, щоб у кожного учня були професійні вчителі. Проте у 2015 році від цього акту відмовились.

На зміну ньому прийшов акт Every Student Succeeds Обами. Там не зменшували ролі тестувань, звітності та нагляду над школами згори, хоча більше влади передали безпосередньо штатам, зменшивши вплив федерального уряду.

Всі ці акти суттєво не змінили нічого. На сайті Білого Дому досі можна прочитати, що американські школи все ж не показують належні результати, а учні не готові до глобальної економіки. Адміністрація Трампа прагне поширювати ваучерну систему, а також планує скоротити витрати департаменту освіти на 2020 рік.

Чим завершаться ці освітні американські баталії - невідомо. Та який висновок із досвіду лише США можемо зробити ми? Щонайменше збагнути наступне: оголосити освіту пріоритетом і встановити нові вимоги та цілі недостатньо. Для успіху необхідні структурні зміни, що мінятимуть систему та відносини в ній. У випадку України, президенту доведеться заручитися підтримкою принаймні прем'єр-міністра, щоб якось впливати на освіту. А якщо вже і розробляти якусь програму, то таку, що б максимально торкалась питань дерегуляції зі збереженням певного рівня стандартів для усіх шкіл. Інакше краще і не починати — не здійсниться.

Тож не варто очікувати від президента надто багато: для освітніх реформ потрібні не лише повноваження чи тандем із кабміном, а й значна політична воля усіх сторін. Бо рішення точно не будуть популярні.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени