Між віртуальним і реальним. Давайте оцінювати Зеленського серйозно

Це буде чесно — сприймати як нову постать гаранта, так і його інавгураційну промову як прояв чесної політичної позиції. Так, як його сприймають і як в нього повірила величезна більшість виборців.

Акт інавгурації — хто цього ще не зрозумів — завершив період електа-президента. Пройшло вже кілька місяців помсти феєричному переможцю виборів з боку політичних супротивників. Помсти і критики за все — за накопичення золота передвиборчого мовчання і за кожне недоброзичливе слово у бік попередників. Завершена доба, коли затятим ботам іншого ще можна було дозволити собі дрібний тролінг завтрашнього президента України. Бо він вже прийшов. Прийшов час нової влади.

Тому і судити її слід вже по-дорослому. Забудьте дріб'язкові пророцтва з приводу злетівшого на підлогу посвідчення. Залиште Кварталу обігрувати стрибки з цілунками розгублено-веселого електа, який, підплигуючи, йде за великою українською владою. Все. Він прийшов. Заступив на повному серйозі. Зробити все, щоб ви не плакали.

Це і є чесність реальності. Тому і судити треба по максимуму. «По чесноку». З самого початку і до незапланованого кінця.

Спробуємо.

Перше, що кидається в вічі - це свіжість, новизна слів зовсім не номенклатурної, не пафосної, зверненої до кожного інаугураційної промови. Чудово сказано про все омріяно необхідне: замирення на Донбасі, повернення полонених, не здачу територій, шокуючі тарифи, принизливі зарплати та пенсії, жахливі дороги і досі погану медицину, справжнє забезпечення армії. І не будемо вже так розбірливі щодо етики слів про все погане — зганьбленого крадіжками президента, уряд як головну проблему та негідний депутатський корпус, гідний лише негайного розпуску. Це популярно. Це сприймається потужною більшістю. Це не просто популізм. Тут оголошена влада. Народовладдя.

Кожен з нас президент, всі 100%. Всі ми, кожен, приймали присягу і присягнули на вірність Україні. Кожен має зробити все на своєму місці. Кожен з нас загинув на Донбасі. Кожного дня ми втрачаємо кожного з нас. Кожен з нас переселенець. Кожен з нас гастарбайтер. Бо кожен з нас українець. Ми всі українці. Ми всі єдині. Нас 65 мільйонів — всіх українців на планеті, які повинні їхати до України. Щоб все це подолати.

Так твердить влада народовладдя. Від імені «Ми». Це пафосно. Втім, це не натужний пафос відчуженої еліти. Це урочисті слова, які чесно закликають до здійснення влади всіх українців «не за паспортом, а в серці».

Ми маємо поділяти з переважною більшістю нову владу і цю урочистість бажаного. Так, це справжня влада. Чесно й до кінця.

Кожен з нас президент. Але не кожен є президентом. Кожен з нас загинув на Донбасі. Але не кожен поліг. Кожен з нас переселенець. Але не кожен переселився. Кожен з нас гастарбайтер. І все ж ні. Так, ми всі єдині українці. Та ми ще далеко не поєднані.

Це — головна суперечність нової, і вже дійсної великої влади. Протиріччя між бажаним і дійсним. Між віртуальним і реальним. Протиріччя між народовладдям і практичною організацією влади. Суперечність чесних слів прямої демократії і чесної реальності представницької демократії. Суперечність виборних органів, парламенту та центрального уряду — з одного боку, та досить простого списку омріяних бажань кожного-немовби-президента — з іншого.

Ми маємо вірити в чесне нерозуміння цього факту всенародним артистом та його ще неясним оточенням. В щирість їхньої віри в національне урядування через пряму демократію — через мобілку та інтернет. Цінність прямого урядування перевищує для них цінність, авторитет і легітимність обраних для демократичного представництва.

Тому це зовсім не пацанство і хамство — зневажливість владних слів про відставку і розпуск, спрямованих до уряду і депутатів, як це оцінили критики нового гаранта. Це інша система цінностей, з якою нам ще слід неупереджено розбиратись. Система спрощених цінностей, яка разом з частково корумпованою елітою відкидає - по-більшовицьки та по-лівацьки — інститут національних авторитетів, особливо політичних. Без якого втрачають сенс слова про гідність, справедливість і демократичні свободи. Без національних авторитетів — героїв національної політики і культури — чим пишатись? Відмічу, що це наш, не європейський, а особливий східний, пострадянський популізм.

І тому зовсім нічого не було сказано — ні пари з вуст — про реальність здійснення отриманої влади. А саме про тих, хто замінить сьогоднішніх у президентській вертикалі — чи хоча б про те, коли ми про це дізнаємось. Оголошено про розпуск та запропоновано піти у відставки без мінімального прояснення наявного кадрового потенціалу. І зовсім не торкнулись одного з ключових питань здійснення влади, від чого прямо залежить вирішення великої кількості бажаного. Це — питання деолігархізації і стосунків зі ще олігархами. Про це забули в весіллі інавгурації.

Поспіх бажаного народовладдя гонить вперед — до швидких парламентських виборів невідомих і нових, але чесних «слуг народу». Знову гонить нас до нераціонального, отже несвідомого, вибору тих, від яких вже прямо залежить здійснення бажаного, насамперед в економіці наших кишень — від корпусу депутатів, які призначають уряд.

Суперечлива ідея народовладдя творить перманентну політичну кризу, не озираючись на можливі наслідки.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени