Чи зможуть домовитися Трамп та Путін?

Розслідування спеціального прокурора Роберта Мюллера мало бути найбільшим стримуючим фактором для президента Дональда Трампа, який постійно повторює своє бажання «ладнати з Росією» та її президентом Володимиром Путіним. Але зараз, коли Трамп вільний від тіні Мюллера як ніколи раніше, відносини між США і Росією не покращуються: дві країни досі не мають нічого суттєвого, на чому можна було б зійтись.

Недавній візит держсекретаря Майка Помпео в російське місто Сочі та його зустріч з Путіним і міністром МЗС Росії Сергієм Лавровим лише підтвердили це. Схоже, ця нова нормальність може змінитись – на краще чи на гірше – лише після епохальної події, на кшталт краху путінського режиму.

Напередодні виходу звіту Мюллера ці дисфункціональні відносини були поставлені на паузу. Трамп відмовився зустрітись з Путіним на листопадовому саміті G20 в Аргентині минулого року, пояснивши це захопленням Росією двох українських суден в Керченській протоці. Та полегшення від неспроможності Мюллера знайти докази змови між Трампом і Росією спонукало відновити контакт, хоча українські моряки досі в російському полоні.

3 травня Трамп та Путін мали телефонну розмову, і згідно з Кремлем, це була ініціатива президента США. Трамп розповів, що Путін із сарказмом відреагував на висновки Мюллера: він «ніби як посміхнувся, сказавши щось на кшталт того, що все це починалось як гора, а закінчилось мишею». Трамп вочевидь оцінив це, проте безплідна розмова вертілась навколо одних і тих же питань – України, Північної Кореї і Венесуели, і в цьому списку обов’язкових тем усе більше вниз опускають Сирію.

Після історії з Мюллером деякі російські та українські коментатори відновили розмови про потенційний великий зговір між Путіним і Трампом, який включає Венесуелу. Грубо кажучи, подібна угода означала би кінець російській підтримці венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро в обмін на припинення підтримки США антиросійського курсу української влади. Подібні ідеї колись ходили замість Венесуели про Сирію – та ніякого великого зговору так і не досягли, так само як не досягнуть його і зараз.

Путін ніколи повністю не контролював сирійського президента Башара Асада. Так само як і Мадуро. Заразом він не спроможний надати венесуельському диктатору таку ж сильну військову допомогу, як Асаду. І з іншого боку, Трамп не може надто змінити курс України: українці не є пасивними спостерігачами у своїй власній країні, й вони поголовно проти того, щоб кланятись перед Путіним.

Ці реалії очевидні обом сторонам. Коли минулого тижня Лаврова запитали, чи можлива американо-російська угода щодо Венесуели, він відповів зі звичною для нього темною іронією: «Зазвичай це Трамп готує угоди». Він, звісно ж, знав, що телефонна дискусія двох президентів щодо Венесуели була обмежена путінськими гарантіями про те, що той не втручався туди, і розділяє бажання надати гуманітарну допомогу голодуючим венесуельцям.

Цей дивний, але доти вже знайомий ритуал – підняття добре відомого списку тем без досягнення якось суттєвого прогресу з жодної з них, повторився під час візиту Помпео. Як Путін, так і Лавров згадали завершення розслідування Мюллера у своїх публічних коментарях під час і після цих зустрічей, як причину очікувати на більш конструктивні відносини. Та здається, що нічого суттєво не змінилось.

Держсекретар сказав, що був «у захваті» від частини розмови про Сирію, натякаючи на те, що було досягнуто якоїсь згоди «щодо того, як просунути політичний процес», особливо щодо збирання різних частин Сирії докупи заради дискусії про формування нерелігійного уряду, як і пропонувалось у резолюції Ради Безпеки ООН 2015 року. Як Путін, так і Трамп мають обмежений вплив на цей процес, і Помпео визнав: «Я не впевнений, що ми маємо всі можливості для цього».

Розслідування Мюллера кинуло тінь на американо-російські відносини, забезпечивши, щоб жоден імпульс Трампа спробувати нормалізувати їх потопав у двопартійному хорі осуду в США. Та зараз, коли Трампа звільнили від розмов про змову (Путіна, звісно ж, від втручання у вибори ніхто не очищав), з’ясувалось, що суть проблеми в іншому. В той час як адміністрація Обами мала ідеологічні протиріччя з путінізмом, адміністрація Трампа натомість не може знайти для себе жодної вигоди від співпраці з Путіним. Як Федір Лук’янов, прозорливий коментатор зовнішніх питань у таборі Путіна, написав урядовому щоденному виданню Российская газета: «У трампівському світі торговельних балансів Москва відсутня – чи, радше, періодично з’являється як перешкода, наприклад, на шляху скрапленого природного газу США до Європи».

Пропутінські коментатори в Росії часто намагаються вказати на внутрішню політику США як головну перепону. Якби все залежало від Трампа, ведуть вони далі, то мала би місце відлига. Насправді ж Росія настільки не важлива для економічного і торговельного порядку денного Трампа, що економічні питання ніколи навіть раптово не виникали в будь-яких американо-російських переговорах. Проблема Путіна – і так було завжди – в тому, що він не може мати справу з президентом США лише на тій основі, яку Трамп по-справжньому розуміє: російський президент не прагне торгувати геополітичними перевагами, які б економічні спокуси йому не пропонували, і він немає чого запропонувати Трампу в сфері торгівлі чи інвестицій.

Трамп погодився зустрітись з Путіним на наступному саміті G20 в Японії наприкінці червня. Виглядатиме це, можливо, і краще за їхню зустріч в Хельсінкі минулого року, проте інгредієнти для будь-якого виду домовленості досі відсутні. Тут легко розділяти песимізм директора московського Центру Карнегі Дмитра Треніна, який написав, що в короткостроковій перспективі американо-російські відносини «ймовірно, що погіршають, перш ніж стати навіть гіршими».

Переклад НВ

Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Леоніда Бершидського. Републікування повної версії заборонене.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени