Жінки за гратами. Що ми про них знаємо?

Популярний американський серіал «Помаранчевий — хіт сезону» розповідає про життя жінок, які відбувають тюремне покарання. Більшість героїнь — зі складною долею, деякі потрапили за грати волею випадку. У серіалі піднімається тема наркотичної залежності, контрабанди, корупції та бюрократії у державних структурах, відмивання грошей, сексуальних домагань та фізичного насильства з боку тюремних наглядачів.

Та навіть попри це з кожною серією глядач все більше звикає до образу тюрми як нової домівки для десятків жінок. Адже там вони мають змогу дружити і закохуватися, читати книги і опановувати нові професії, гуляти на свіжому повітрі й займатися спортом, дивитися фільми та навіть народжувати дітей.

Та якщо вам жодного разу не довелося побувати у місцях позбавлення волі, ви все одно розумієте: романтизований образ в’язниці з американського кіно кардинально відрізняється від українських реалій.

Грибок та цвіль на стінах, забиті під зав’язку камери, де живе більше людей, ніж це передбачено, відсутність зв’язку зі зовнішнім світом, складність в отриманні належного медобслуговування, побачення з близькими раз на кілька місяців — на жаль, це вже не про кіно. У цих реаліях всі ув’язнені опиняються віч-на-віч із найголовнішою проблемою: як вижити. І, головне, навіщо. Заради чого взагалі жити далі, якщо у тебе — довічний термін?

Сьогодні в Україні відбувають довічне ув’язнення 22 жінки. Наше законодавство передбачає, що через двадцять років кожна з них має право просити помилування. Та як дожити до цього моменту? І чи двох десятків років достатньо, щоб покаятись і виправитись?

Цими та іншими питаннями задаються чотири жінки — героїні опери «ПЕНІТА», заключний показ якої днями відбувся в Києві. Головні героїні — довічно ув’язнені, які потрапили за грати за вбивства. В основу сценарію лягли чотири реальні історії жінок, які нині довічно засуджені та перебувають у Качанівській колонії в Харкові. Їх розповіді для проекту «Довічно важливо» записала драматург Тетяна Киценко.

Вистава починається з жартівливих нот і алегорій про те, що тюрма — це наче санаторій, де можна виспатися, нічого не робити, відпочивати і плювати у стелю. Проте що далі, то більш напруженим стає сюжет.

Жінки розкриваються перед глядачем поволі. Спершу згадують «нормальне» дитинство з постійними сварками у родині, батьками, які вживали алкоголь та нестачею уваги й любові. Потім — перше кохання, ранні вагітності та перші пологи у 17 років, віру в «принца на білому коні», фантазії про щасливе подружнє життя. Далі — сварки з чоловіком, тиск, насильство, спроби втекти разом із дітьми. Та пошук «порятунку» — «кохання всього життя», з яким, здавалося би, можна розпочати все з нової сторінки.

І саме той, хто мав би стати рятівним кругом для цих жінок, затягує героїнь опери на саме дно. Потім про таких кажуть: стала на слизьку стежку. Та це буде потім.

Сьогодні на території пострадянського простору лише в Україні до довічного ув’язнення засуджують не лише чоловіків, а й жінок. Крім того, пожиттєво ув’язнені не мають права на умовно-дострокове звільнення, а клопотання про помилування може бути відхилене президентом. У такому випадку, наступне клопотання можна подати не раніше, ніж за 5 років. Та станом на 2018-й поміж усіх ув’язнених жінок в Україні на волю вийшла лише одна. Правозахисники, залучені до створення опери, переконані: не всі засуджені довічно жінки отримали такий вирок заслужено.

Звісно, спроби привернути увагу до цієї проблеми не означають, що всім довічно ув’язненим жінкам потрібно переглянути строки. Проте переглянути умови утримання — так, як мінімум. Захворюваннями, на які найчастіше страждають у місцях несвободи в Україні, досі є туберкульоз, ВІЛ і вірусні гепатити. В багатьох випадках цього можна було уникнути, якби засудженим забезпечили гідні умови. Чого в Україні досі немає – навіть на такому базовому рівні як гігієна, харчування та медобслуговування.

Ми не можемо намагатися «вибілити» репутацію людей, які потрапили за грати – на те були певні причини, на які зважав суд під час винесення вироку. Не слід вважати, що кожен в’язень чи ув’язнена розкаються та визнають свої помилки не лише в суді, а і перед самим собою. Ми не повинні думати, що хтось обов’язково зміниться, або не зміниться, виправиться, або ж ні.

Але могли би дати їм те, що має бути у кожної людини, незалежно від того, де вона живе, який у неї статус, стать, раса, вік і здоров’я. Це — їхні права.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени