Що потрібно знати про стосунки з батьками
Наші стосунки в дитинстві обумовлені і самими батьками, і закономірностями нашого розвитку
Ми спочатку обожнюємо батьків, потім знецінюємо, потім вчимося бачити реальними з їхніми хорошими якостями і просто людськими рисами. (А іноді і не вчимося). А от наші відносини з батьками в дорослому віці – це часто наша «вільна воля».
Ми з дитинства, як правило, більше пам'ятаємо сумне, те, на що самі батьки не звернули б уваги, не вважали значущим. Нам властиво більше запам'ятовувати те, що було болісним. Так влаштовано для нашої безпеки.
Практично в кожній роботі з дорослими, коли ми торкаємося дитячого досвіду – ми приходимо до того, що все, що батьки нам давали, практично все, що робили – робилося з любові. Величезної. Але тієї, що була в наявності, з того ресурсу знань, досвіду, з того «світогляду любові», який був. Я зовсім нещодавно раптом зрозуміла, що ж наші бабусі і дідусі, які пройшли війну, пережили голодомор – це покоління ПТСР, покоління хронічної травматизації – це ж не просто про виживання, це заміс страху і болю, консервації почуттів. І батьків вони вигодовували цим «замісом».
Я з кожним своїм роком, з кожною претензією моїх власних дітей, з кожним дотиком до доль клієнтів, стаю все дбайливішою і вдячнішою до своїх батьків. Коли вже «з вільної волі дорослого» дивишся в «ядро» дій, слів батьків – розумієш раптом, що в цьому «ядрі» любов. Можливо, виявлена не так, як тобі було доступно, коректно, своєчасно саме для тебе. Але саме любов.
І це так приголомшливо – коли раптом людина починає концентруватися на тому, що для неї було, а не на тому, що їй не додали. Це впливає на відносини в її вже дорослому житті. Якась тотальна воронка «недо» раптом починає заповнюватися.
Претензії наших дітей неминучі. І наші помилки неминучі. І наша любов до дітей теж, як і любов наших батьків до нас.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
