Об украинской науке и «проффессорах»

Міністерство освіти і науки розмістило у соціальних мережах і на своєму веб-сайті проект Постанови уряду про новий порядок присвоєння учених звань. І це добрий знак – залучення громадськості до обговорення питань реформування науки і освіти.

Кожна нова команда освітянських державних чиновників демонструє своє прагнення покращити рівень науки і вищої освіти в країні. Це добре. Але якими методами?

Основним заходом, до речі, найпростішим і найекономнішим для державного управління, вважається встановлення додаткових фільтрів для отримання наукових ступенів і учених звань. Як на мене – підхід досить сумнівний і, головне, малоефективний і для науки, і для освіти.

Підвищити рівень науки можна, лише зробивши цю діяльність витребуваною з боку суспільства і держави як за напрямками таких досліджень, так і за оплатою праці науковців. За декілька десятиліть перебування у науковій спільноті я жодного разу не бачив аналітичних досліджень і звітів щодо ефективності використання суспільством і державою результатів наукових досліджень в будь-якій сфері, а у царині суспільно-гуманітарних наук – особливо.

Науковцями останніми роками у нас стають ті, хто дійсно вважає для себе цей вид діяльності основним і безальтернативним, або ж ті, хто за допомогою дипломів і атестатів хоче побудувати собі професійну (як правило, топ-менеджерську) кар’єру у будь-якій сфері, часто-густо абсолютно не пов’язану з темою захищеної дисертації. Оскільки мати науковий ступінь останнім часом стало модним, престижним і корисним для запису в автобіографічній довідці для побудови цієї самої кар’єри і на додаток - отримання доплат к зарплаті, то «науковцями» стають десятки і сотні ( а на загал – тисячі) тих, для кого справжня наука така ж далека, як і глибини космосу. Ось де коріння плагіату, компіляції та невігластва нашого державного топ-менеджменту.

Що ж стосується проблем низької якості вищої освіти, то справа зовсім не в процедурах та критеріях присвоєння учених звань. Проблема в іншому. У нас ніхто не готує викладачів вищої школи. Багато десятків років вважається, що наявність наукового ступеню автоматично надає його носію право бути висококласним викладачем і мати беззаперечне право на навчання інших.

Стверджую,що це – міф. Учений ступінь, тобто здатність проводити якісні наукові дослідження і учене звання ніяким чином не корелюється з якісним викладанням здобутих попередніми поколіннями знань, умінь і навичок. Кожен з нас може навести чимало прикладів у будь-якій царині наук прекрасних дослідників, які були дуже «сірими» професорами і доцентами. І навпаки, я зустрічав чимало викладачів, які не мали наукових ступенів і не мали досягнень у наукових дослідженнях (часом - і не хотіли ними займатися), але були чудовими викладачами і були достойні носити звання професора чи доцента.

У нас, на жаль, чимало людей обіймають професорські і доцентські посади, які пишуть слово «професор» з двома літерами «ф», а слово «доцент» через літеру «а». Якщо почитати рукописні (часом і опубліковані) тексти таких учених-викладачів, то дивуєшся тому, як вони опанували в школі письмову і літературну мову…а свої лекції і заняття вони можуть провести лише читаючи написані конспекти і цитуючи підручники і посібники інших…

Учені звання професора і доцента (з часів їх запровадження і дотепер) завжди були і у переважній більшості розвинутих країн є визнанням, в першу чергу, викладацьких, а не лише дослідницьких, здібностей їх носіїв. Рівень наукової підготовки професорів і доцентів за кордоном визначається не захищеною дисертацією, а кількістю і значущістю наукових публікацій за результатами проведених досліджень і створених зразків нової техніки, речовин, медичних операцій, законодавчих актів тощо. Визначальним у присвоєнні таких звань є якість викладацької діяльності та велика науково-методична діяльність з підготовки навчальних підручників і посібників.

Ми же, намагаючись досягти революційних змін в якості вищої освіти, йдемо шляхом того, що залишаємо в цих нових процедурах присвоєння учених звань багато чого старого – совкового, додавши трошки нового – знання іноземної мови (перевага – англійській) та обов’язкові публікації в іноземних наукових часописах. Створивши такі додаткові фільтри і перепони, автори нормативного акту вважають, що таким чином підвищать рівень вищої освіти. Такий підхід до реформування освіти – це навмисна або ж не навмисна омана самих себе і суспільних очікувань.

Критикуючи,пропонуй! Це гасло для ділових людей було для мене завжди пріоритетним. Тому пропоную:

1. Учені звання доцента і професора не пов’язувати напряму з досягненнями претендентів у царині їх наукових досліджень. Результати наукових досліджень (вчені ступені) мають бути додатковим критерієм для отримання таких звань.

2. Основними критеріями для присвоєння цих звань мають бути, на мій погляд:

- Якість викладання базових (основних для певного напрямку підготовки) навчальних дисциплін за відповідною методикою оцінки з боку колег і студентів (особливо –випускників, які вже працюють за фахом) за 100-бальною шкалою.

- Оцінка дидактичних здібностей претендента з боку студентів і колег також за100-бальною шкалою за відповідною методикою.

- Науково-методичні розробки (підручники, посібники) для опанування студентами відповідними знаннями, уміннями і навичками.

- Певна мінімальна кількість і якість наукових і методичних публікацій та їх цитування в роботах інших авторів незалежно від країни, де опубліковані такі роботи.

- Науково-педагогічний стаж не менше 10 років – для отримання звання доцента і 15 років – для отримання звання професора.

Наявність ученого ступеню – як додатковий критерій за умови рівності усіх попередніх показників.

Майже впевнений, що переважна більшість чинних доцентів і професорів не сприймуть ці пропозиції, але дякую інтернету, що маю право і можливість висловити свою думку з цього питання.