Почему Украина так и останется буферной зоной между Россией и Западом

Як швидко плине час.

В середині 80-х минулого століття, в часи початку «Горбачовської перебудови», коли пролунали перші заклики до розбудови нового способу життя в СРСР, мої студенти в Харківському юридичному інституті, яким тоді було - за 20, а тепер – за 50 років, запитували в мене під час занять з криміналістики: «Коли настануть ті часи, про які розповідає Михайло Горбачов?» Я їм тоді відповідав так: «Хочу, щоб – завтра, але дай Боже, щоб ваші діти і онуки дочекались і дожили до таких часів». Виявилось - я був правий, на жаль.

Вже майже 24 роки наші українські ідеологи і правителі усіх кольорів і угрупувань розповідають, що завтра ми будемо жити у новій щасливій країні і пишатись своєю долею. Теперішні мої студенти Могилянки вже не запитують мене «коли?». Менша частина з них, як може, бореться за щастя у своїй країні, ще менша шукає свого щастя за кордонами Батьківщини, а найбільша частина - пристосовуючись, виживає у цих умовах, чекаючи, сподіваючись і плекаючи надію, що ось-ось все налагодиться й ми всі заживемо радісно і щасливо.

Ніколи не полюбляв займатись політичним прогнозуванням на «кавовій гущині», завжди віддавав перевагу практичним і реальним справам. Але події останнього року, активне фейсбучне життя і знайомство з цікавими і ґрунтовними експертними оцінками сучасників, накопичений життєвий і професійний досвід спонукали до певних політологічних прогнозів нашого майбутнього.

Вважаю, що Україна ще довгі роки буде виконувати відведену їй роль і навіть місію «буферної зони» у геополітичному протистоянні ідеологій і способів життя між азійським Сходом ( Росія, Китай та їх сателіти й однодумці) і європейським Заходом (Стара Європа, Північна Америка, Японія, Австралія та їх прибічники). Індія, Близький Схід і Африка будуть коливатись (як і тепер) між цими двома центрами геополітики.

Чому Україна залишатиметься «буферною зоною»? На мій погляд, з декількох мотивів, причин, передумов та обставин.

По-перше, історично Україна багато віків знаходиться на зламі трьох цивілізаційних культур – Європи, Азії й Близького Сходу. В нас намішано всього: від християнства до ісламізму та буддизму, від хуторянства до ІТ-технологій, від просвітництва до сюрреалізму і постмодернізму. Все це мирно уживається поміж собою і дратує тих наших близьких і далеких: сусідів, друзів і недругів, які не можуть збагнути, як таке може бути взагалі.

По-друге, соціально-психологічна ментальність народу України свідчить, що в нас занадто широкий діапазон особистісних інтересів і бажань. Ми намагаємось бути одночасно миролюбно-толерантними та войовничими, вільно-незалежними і прислужливими, багатими та бідними, альтруїстичними та егоїстичними, роботящими і гулящими, щирими і підступними, веселими і сумними. Просто якимось соціальними «коктейлями Молотова».

По-третє, не виховані та частково знищені нашою історією та ментальністю були правова і політична культура народу. Спотворені або взагалі відсутні традиції розвинутої демократії, коли бажання володарювати стає самоціллю існування політичної еліти та використовувати владу над іншими, в першу чергу, на користь самому собі. Тому кожна нова влада підлаштовує всі демократичні процедури під своє існування тепер і зараз, дбаючи як би ще покерувати якомога довше. Новий президент пропонує «нові» конституційні зміни. Новий парламент – «нове» виборче законодавство і регламент. Новий уряд – «нові» податки і нові видатки. Нові судді (прокурори, міліціонери, податківці) - бажають все залишити «по старому». ЗМІ взагалі хочуть бути вільними від усіх і від усього, крім розмірів гонорарів за «належне» чи «неналежне» інформування суспільства.

На цих «трьох китах» і стоять наші світові чорноземи з річками, озерами, горами і морями, створюючи таку собі буферну зону для протистояння двох цивілізаційних підходів у розвитку людства, пом’якшуючи можливість їх зіткнення у світовому океані глобальних інтересів і цінностей.

Нас люблять і ненавидять, хочуть допомогти і очікують від нас самостійного плавання одночасно майже всі зацікавлені сторони цього протистояння. І кожна з них хоче наблизити нас до себе на таку відстань, щоб ми не заважали їм рухатись власним курсом.