О честных судах в Украине

Верховна рада України нещодавно ухвалила ще один закон, спрямований на реформування судової влади України «Про забезпечення права на справедливий суд». Президент його ще підписав, але, мабуть, незабаром все ж таки підпише, зважаючи на те, що він найменш політизований у порівнянні з попередніми, присвяченими очищенню влади взагалі і судової – зокрема. Як свідчить аналіз цього закону, здійснений фахівцями Центру політико-правових реформ, в ньому з 76 рекомендацій Венеціанської комісії враховано повністю або частково 47, не враховано – 15, а 14 залишились для конституційних змін, що невідомо коли відбудуться.

Підкилимна боротьба двох підходів - президентського і парламентського - завершилась «мировою угодою» сторін, переможених і переможців немає.

Що нового принесе новий закон у функціонування судової влади і коли? Як це віддзеркалиться на доступі громадянина до суду і яким чином підвищиться якість правосуддя в цілому на принципових засадах верховенства права?

Відповіді на ці питання у законі є лише часткові. А часткові відповіді на питання системної кризи у будь-якій сфері не розв’язують проблему, а як, правило заганяють її ще далі, у невизначений стан і навіть у глухий кут. Не вдаючись до детального аналізу положень нового закону, який вже зробили і ще будуть робити фахівці у сфері функціонування судової влади, звертаю увагу лише на одну проблему, яка, на мій погляд, безпосередньо пов’язана з її реформуванням.

Йдеться про порядок і процедури формування нових складів Вищої ради юстиції і Вищої кваліфікаційної комісії, діяльність яких є визначальною у сфері добору і розстановки (призначення, переводу і звільнення) суддів, а також їх дисциплінарної відповідальності за належне або неналежне виконання своїх повноважень.

Що стосується критеріїв відбору потенційних членів цих органів судової влади, то вони стали чіткішими і зрозумілішими, покращені і процедури їх обрання та призначення. І це позитивний крок законодавців. Чи будуть вони дотримані і виконані – ось в чому питання.

По-перше, залишився квотний принцип формування цих органів. При тому, що перевага надана кандидатам з числа діючих суддів і суддів у відставці, їх обрання чи призначення здійснюється декількома органами, у тому числі й органами державною влади: президентом, парламентом і уповноваженим ВРУ з прав людини, міністерством юстиції, прокуратурою, суддями, а також представниками науково-освітянської юридичної спільноти.

З одного боку, таке представництво з відповідними процедури відбору і призначення чи обрання начебто мають слугувати реформуванню судової влади, яке з нетерпінням чекає народ України, який рівно рік тому повстав проти її свавілля судів разом з міліцією і прокуратурою. А з другого - багаторічний досвід (включно з періодом існування СРСР) функціонування в нас демократичних за формою і змістом процедур різного виду колегіальних і персональних призначень та обрань беззаперечно свідчить, що нігілістичне ставлення до таких процедур і майже постійне бажання і «доцільність» їх порушення з боку значної, якщо не переважної, більшості суспільства вщент нівелюють ці процедури.

По-друге, з яких суддів формуються і будуть формуватися ці органи? З тих, яких треба, за вимогою суспільства, люструвати та атестувати? Питання риторичні.

Обирають і призначають тих, кого «треба», і жодна процедура, якщо вона не дотримується, нічим не допоможе змінити систему. В результаті – «маємо те, що маємо», як казав класик нашої сучасної політики.

Отже, чесні і справедливі суди з’являться в Україні тоді, коли:

1. Всі громадяни України, а можновладці – в першу чергу і без будь-якого виключення за будь-якими ознаками, будуть виконувати (а не дотримуватись) чинну Конституцію і закони України.

2. Конституційний принцип верховенства парва буде не декларацією і не гаслом, а вимогою, якою ніхто не буде нехтувати.

3. До органів судової влади усіх рівнів і форм діяльності прийдуть громадяни України, які будуть обрані чи призначені на свої посади за критеріями: честі, гідності, сумління, особистої професійної відповідальності, життєвого досвіду та належного рівня професійної підготовки, - лише з однією метою – розсудити, а не «засудити чи посадити» життєвий спір сторін на засадах верховенства права, а не тільки закону, і справедливості в межах загальнолюдських цінностей.

4. За порушення зазначених вище критеріїв особи, яким довірено вершити правосуддя, будуть беззастережно і негайно звільнятися з займаних посад з правом оскарження такого звільнення до органів (судів професійної честі), члени яких матимуть бездоганну репутацію щодо своєї об’єктивності, неупередженості і незаангажованості з боку будь-кого і відповідатимуть своєю честю та ім’ям за ухвалене рішення.

5. Посада судді буде престижною з точки зору суспільної оцінки, а не з точки зору владних повноважень і наявності мантії на плечах із суддівським знаком на грудях, та буде належним оплачена суспільством, а не з бажання одних можновладців впливати на інших.

Впевнений, що чимало читачів назвуть ці пункти фантазією, ілюзією, ідилією. Це право кожного оцінити їх саме так. Я ж залишаюсь впевненим прихильником саме такого підходу до реформування судової влади України. Він достатньо складний, довгий, але реальний. Потрібні лише бажання, воля і цілеспрямована, наполеглива діяльність тих, від кого залежить кінцевий результат.