2014-й стал годом бездумного героизма

І було б дуже добре, якби цих 23-х років узагалі не було. Бо тепер маємо біду. За рахунок індиферентного суспільства в ці роки зцементувалася така система, яку неможливо демонтувати в принципі. 2014 рік показав саме це.

Скільки б людей не загинуло, скільки літрів крові не пролилось би – систему зруйнувати неможливо. Вона самовідтворюється, а потім фонить на кожного, хто до неї торкається. Ми занадто пізно включилися в державотворення – і тепер кожен наш крок уперед буде дуже боліти. Бо 2014 рік показав нашу нездатність будувати нові інституції.

Ми не маємо рецептів співіснування з тими викликами, які руйнуть нас ізсередини. А все починається з діагнозу, який ми боїмося визнати. Він звучить так: "громадянська війна, інспірована та підживлювана ззовні".

Сліпа відмова побачити всі ознаки внутрідержавної громадянської війни пояснює неможливість збудувати будь-що путнє. Треба переступити через свій сором - сором визнати, що ядром Лугандонії є сотні тисяч громадян України, які не хочуть жити з нами. На жаль, їм є кому помагати ззовні. Це ще більше підкреслює проблему. Бо громадянську війну можна інспірувати тільки там, де її можна інспірувати.

2014 рік показав ще дещо. Ми - занадто марнотратні. Нам заважає патріотичний пієтет. Доброволець, який за свій кошт купляє амуніцію, а потім ще й мусить судитися з державою за якусь-там довідку, насправді робить злочин – бо ще більше розбещує й без того зажирілу державу. Пенсіонери, студенти чи малозабезпечені люди не повинні здавати 100 грн на армію. Це нонсенс, це аномалія. Битий небиту везе.

Ми підсіли на голку бездумного героїзму. З цим треба полегше, тому що кожне втрачене життя не здатне змінити систему, яка не міняється. Тому всі ці смерті на Майдані і на фронті – намарні. І нічого красивого немає в девізі "померти за Україну" - він жахливий за своєю суттю. Розкидатися життями – це марнотратство, яке не підлягає героїзації.