Усидит ли Кличко на двух стульях

Віталій Кличко не віднайшов велосипед, надумавши балотуватися до Верховної Ради. Усі чотири його попередники – Салій, Косаківський, Омельченко та Черновецький – пізнали на своєму віку владу як виконавчу, так і законодавчу. Щоправда, жодному з цієї четвірки не вдалося досягти ефекту «два в одному», хоча певні спроби здійснювалися.

Іван Салій був народним депутатом Верховної Ради з 1990 по 1992 роки. У 1990-му він балотувався у голови виконкому Київради (згодом цю посаду було скасовано, вважаймо її аналогом теперішнього мерського крісла), але вибори програв. Натомість у 1992 році його було призначено представником президента України в місті Києва (і цю посаду скасовано також), а ще – головою КМДА. З депутатством Салію довелося попрощатися – він достроково склав мандат парламентаря. Що ж стосується міськдержадміністрації, то керував нею Салій недовго – лише рік, до 1993-го. Пізніше ще раз став народним депутатом – у Раді ІІІ скликання.

Забравши у 1993-му у Салія портфель представника президента в Києві, Леонід Кравчук призначив на його місце Леоніда Косаківського. Наступного, 1994-го року, Косаківський балотувався у керівники Київської міської ради та переміг у двотурових виборах. У 1995 році вже новий президент – Леонід Кучма – призначив свого тезку-мера головою КМДА. Втім, вже за рік Кучма передумав і головою КМДА (при мері Косаківському) став Олександр Омельченко. У 1998 році мали відбутися чергові вибори київського міського голови, які, щоправда, були відтерміновані до 1999-го. Саме тоді естафету мерства прийняв Олександр Омельченко, а Косаківський був обраний депутатом ІІІ скликання. Він ще намагався повернутися у мери на виборах 2002 року, але згодом свою кандидатуру з виборів зняв.

Олександр Омельченко, як і Салій та Косаківський, став депутатом вже після завершення кар’єри міського голови. Десять років він очолював КМДА (з 1996 по 2006), сім років (з 1999 по 2006) – головував у міськраді. 76% голосів киян отримав Омельченко на виборах 1999 року і 73% – у 2002%. На хвилі популярності Омельченко балотується також й у президенти України (2002 рік). Ці вибори він, природно, програв, а відтак зазнав невдачі і на виборах столичних – у 2006-му Омельченко поступився кріслом мера Леоніду Черновецькому. У 2006-му Віктор Ющеко звільнив Омельченка з посади голови КМДА. За рік по тому на позачергових виборах до Верховної Ради VI скликання він став народним депутатом від блоку «Наша Україна- Народна самооборона».

В кожному з цих трьох випадків кар’єра депутата відіграла роль втішного призу для залишених без місця Салія, Косаківського та Омельченка. Водночас вона була й фінальним акордом їхніх публічних виступів. У велику політику ніхто з цієї трійки так і не повернувся. Були, щоправда, сміховинні спроби – на кшталт потуг Салія стати цьогоріч президентом України. Але такі демарші, звісно, мають на меті хоча б якось про себе нагадати. Бодай в останній раз.

Дзеркально протилежним було сходження у виконавчу владу у виконанні Леоніда Черновецького. Це – єдиний з київських мерів, котрий має у бекграунді три депутатські каденції. Черновецький був парламентарем у Раді ІІ, ІІІ та IV скликань. Його депутатський стаж нараховує 10 років – з 1996-го по 2006-ий. У 2006-му Черновецького було обрано мером, він же перебрав на себе й головування у КМДА. Подальша його історія є відомою – у 2010 році Черновецького звільнили з КМДА, а від мерства він відмовився добровільно – у 2012-му. Можливо, за інших обставин Черновецький повторив би досвід своїх колег і балотувався би зараз у Верховну Раду – аби завершити свою політичну ходу саме так, як це робили до нього.

Але Черновецього у жодних виборчих списках нема. Натомість Блок Петра Порошенка на вибори веде теперішній столичний голова Віталій Кличко. Минуло трохи більше трьох місяців з моменту, коли Верховна Рада – за заявою самого Кличка – дострокового позбавила його мандату депутата у зв’язку з обранням мером Києва. Відтак та сама Верховна Рада (а також і ЦВК) матиме новий клопіт – чергову відмову Кличка від депутатства плюс реєтрацію того кандидата, котрому Віталій звільнить місце у списку. Це, звісно, за умови, якщо Кличко зробить вибір на користь Київради і відмовиться від парламенту.

Декларує він саме це, хоча політичні аналітики не виключають і зворотного сценарію. Віталій обіцяє залишатися мером і уникає відповіді на питання, навіщо тоді йому знадобився партійний список Порошенка. Задля демонстрації відданості молодшого партнеру – старшому? Чи підтвердження того, що Київ в особі його був, є і залишатиметься в орбіті інтересів президента?

Те, що Кличко відмовиться від мерства на користь депутатства, уявити практично неможливо. Хоча нічого нереального в цьому нема. Для Салія, Косаківського та Омельченка похід у Раду пом’якшив остаточне з’їжджання на маргінес. Можливо, і боксер-важковаговик також замислюється про забезпечення такого собі передпенсійного періоду, буферної зони, де можна відсидітися перед тим, як остаточно зійти на пси? Звісно, Кличко у цьому не зізнається. Так само, як він відмовлявся зізнатися і у планах на мандат.

Щоправда, звітуючи про перші «сто днів», Кличко аж ніяк не скидався на людину, готову попрощатися з кріслом на Хрещатику, 36. Звучали слова про боротьбу з корупцією та МАФами, кадастрові справи та земельні ділянки, аукціони та наповнення бюджету, Генплан та залучення інвесторів – словом, весь той набір з гасел та цифр, які чиновники традиційно артикулюють на подібних заходах. Не обійшлося і без не менш традиційного пафосу («один я багато зробити не можу – лише разом ми наведемо лад»), і без очікуваних паралелей з боксом («можу відзвітувати про перший раунд: за ці сто днів у нелегкому бою наша команда перемогла»).

Однак які насправді думки навідують Кличка – знає тільки сам Кличко. Його перший раунд відбувся, умовно кажучи, на хрещатицькому майданчику. Другий заанонсовано на майданчику парламентському. Хто вийде переможцем у поєдинку між Кличком та Кличком, і де саме опиниться врешті збирач депутатських поясів – покаже час. Але видовище обіцяє бути цікавим.