Школа життя

У донецькому селищі Гранітне на лінії фронту працює школа, де навчаються діти, що живуть по обидва боки розділеного надвоє світу. В цілому на лінії розмежування залишилося 600 тис. українців, 100 тис. із них — діти

Олександр Пасховер
(Київ-Маріуполь-Гранітне-Київ)

Корреспондент австрійського національного телебачення і радіо Крістіан Вершютц переказує свою розмову з підлітком з селища Піски — колись живого населеного пункту під Донецьком, де проживали 2 тис. осіб. Тепер тут в результаті бойових дій в зоні проведення АТО — руїни. У них туляться 13 місцевих жителів.

"Як справи?" — питаю хлопчика, який вже півтора року не ходить в школу і живе під регулярними обстрілами. Він відповідає: "Нормально". І тут Вершютц буквально переходить на крик: "Ні! Це — ненормально!"

Цією історією австрійський журналіст привертає увагу НВ до нового тренду — звикання до гіршого. Причому проживаючих як в зоні конфлікту, так і в зоні комфорту, за сотні кілометрів від місць бойових дій. "Нормально — це небезпечне російське слово", — резюмує Вершютц.

Після цієї прелюдії наша невелика група, яку очолив Валентин Михайленко, фахівець з питань житла Маріупольського офісу Агентства ООН у справах біженців, відправляється до лінії розмежування. Їдемо уздовж тонкої смужки річки Кальміус.

"З цього боку ми, з тієї — вони", — коротко викладає Михайленко наше хитке становище на найближчий день.

Всього в так званій сірій зоні на смузі розмежування, що простягнулася на 457 км, проживає 600 тис. осіб. З них близько 100 тис. — діти, 200 тис. — люди покоління 60+. Деяким з них доводиться щодня перетинати лінію вогню. Кому — йти в школу, кому — на роботу і назад.

"Вони йдуть повз посадку, або, як у народі ми її називаємо, "зеленку", — розповідає Олександра Косе, директор школи в Гранітному, про своїх учнів.— Вони щодня ризикують життям".

З листопадового звіту гуманітарної групи, який НВ отримав від представника ООН, витікає, що останнім часом різко збільшилася кількість перетинів лінії розмежування на всіх контрольно-пропускних пунктах. У 2016-му в середньому щомісяця фіксувалося 700 тис. перетинів. У 2017-му — 1 млн. У вересні кількість перетинів досягла рекордного рівня — 1,2 млн. Українців по обидві сторони конфлікту притягує один до одного побутова необхідність, сімейні обставини, ділові зв'язки і т. д. Життя сильніше за будь-які обмеження.

Крім того, як зауважує Вершютц, переселенці, які були змушені покинути домівки, повертаються сюди. "Тому що неможливо фінансувати своє життя допомогою, яку вони отримують на території України, — каже австрієць. — Це не політичний вибір. Це питання життя".

На шляху до селища Гранітне Крістіан Вершютц знову всіх здивував. Він попросив знайти для нього розбиту ділянку дороги, щоб зафіксувати на відео сліди розрухи. Для Михайленка немає легшого завдання. За кількістю вибоїн і тріщин дороги навколо Маріуполя легко можуть конкурувати з поверхнею Місяця. Причому тільки частина цієї розрухи — непрямий наслідок війни. Малі і великі ями в переважній більшості тут ще з ситих, мирних часів.

Важка військова техніка хіба що поглибила ці дірки великого сорому. Але Вершютц невблаганний. Йому потрібна не погана ділянка, а вбита. Так, щоб австрійський глядач розплакався, побачивши, на яке дно опустився східноукраїнський край.

Дороги прифронтового Донбасу ще довго будуть служити пугалом для Заходу і прокляттям для місцевих жителів. На сайті Укравтодору представлена ​​інтерактивна карта трас Донецької області. У процесі ремонту — зовсім мікроскопічна частина. У зоні, близькій до сірої, ремонтні роботи не ведуться зовсім.

Відремонтувати дороги швидко неможливо не тільки через дефіцит коштів, а й через нестихаючі бойові дії. "Маріуполь — це, по суті, теж сіра зона, — уточнює Михайленко.— До лінії зіткнення менше 15 км".

Складність завдань при виконанні ремонтних робіт він ілюструє на прикладі, що трапився у дорозі. Наша машина якраз проїжджає селище Чермалик. Тут задумали відремонтувати місцевий Будинок культури. І тут же передумали. "Треба робити дах. Хтось повинен на нього залізти, але нам надійшло попередження від військових — працює снайпер, — продовжує Михайленко.— Хто туди полізе?"

Ніхто не хотів ризикувати. З Будинком культури не склалося, зате відновили подачу води. Агентство ООН у справах біженців придбало і передало сюди водяні насоси. "Свердловину зробили, — уточнює Михайленко.— Так вони взагалі без води сиділи".

Уже в Гранітному ми застали бригаду робітників, що за фінансової участі Данської ради у справах біженців відновлювала будинок 61-річної Лілії Сулейманової. На її невеликий двір лягли шість ракет з боку підконтрольної ДНР території.

Якимось дивом всі домашні залишилися живі. "Ось тут один снаряд впав, тут — другий. За городом — третій, — проводить Сулейманова екскурсію для НВ.— Один потрапив в наш будинок. Це було о першій годині ночі".

На всіх об'єктах висять таблички, де вказано, хто надав матеріальну допомогу постраждалим. У виховних цілях, і це корисно. Тепер місцеві дізнаються, що братнім народом необов'язково повинен бути тільки сусід.

У центрі Гранітного навпроти школи встановлена ​​дошка, де розміщені прапори країн, звідки йде допомога. Крім датчан, тут відзначилися німці, канадці, японці, греки. Останнім, так би мовити, сам Зевс велів. В окрузі проживає досить багато етнічних греків. У школі друга іноземна — грецька.

Крім пожежного латання дірок в буквальному і переносному сенсі, міжнародні організації будують відділення пошти, фельдшерські центри, ремонтують водогін. "У нас не працювала система опалення. Розбитий дах. Не було скла у 68 вікнах. Рами розбиті, — розповідає Косе.— Нас виручала плівка, отримана від ООН. Нею ми закривали вікна. Тепер все нормально".

Втім, як уже роз'яснив Вершютц, нормально - занадто багатогранне російське слово, про що свідчить ось цей короткий діалог на трьох:

- Коли у вас в останній раз були сильні обстріли? - запитує Вершютц у директора школи.

- В цьому році сильних обстрілів не було, - відповідає Косе.- Згорів тільки один будинок поруч зі школою. Але це несильний обстріл.

- Ви це називаєте несильним обстрілом? - уточнює журналіст НВ.

- Коли їдеш в школу, вулиця стоїть, а коли повертаєшся з роботи - вулиці вже немає. Немає будинків. Ось це сильний обстріл. А якщо тільки тремтить земля, падає пляшка зі столу, це нічого. Це нормально. Якщо чуємо автоматні черги, то на це взагалі ніхто не звертає увагу. Неспокійно було цієї неділі. Сильні відзвуки чулися цілий день.

Справедливості заради зі школи в Гранітному і варто було б почати розповідь про життя прифронтового селища. Тут зійшлися всі доблесті і провали, нещастя і удачі живуть по обидва боки раптово розділеного світу.

Даша, учениця 10-го класу, і ще вісім школярів плюс один учитель живуть по той бік лінії розмежування. Вони щодня курсують між двома світами. "Є діти, які регулярно приходять сюди, а є ті, хто по інтернету отримує завдання і так вчиться", — уточнює Даша.

І хоча від будинку до школи всього 3-4 км, вставати доводиться о пів на шосту ранку, щоб встигнути пройти КПП. Від дітей потрібні недитячі зусилля, щоб жити за законами напіввійськового часу.

Косе зазначає, що школярі — а їх у неї 157 осіб — досить швидко подорослішали. "Був у нас одиночний обстріл, — наводить вона приклад.- На годиннику пів на восьму ранку. Старшокласники швидко зайшли в ті приміщення, які були поруч. Вони не повернулися додому. Розумієте? Вони вміють приймати рішення".

У школі на стінах розвішані агітаційні листки з попередженням бути гранично обережним, нікуди не звертати з центральних магістралей. Навколо міни. 14-річного Ваню тепер переконувати в цьому не треба. Його будинок знаходиться прямо на смузі розмежування.

Два роки тому тут розміщувалися українські силовики. Як і належить з точки зору військової доцільності, щоб ворог не пройшов, вони нафарширували буферну зону розтяжками. А коли солдати пішли, 12-річний Ваня одразу ж побіг додому. У себе в городі він нарвався на мінну розтяжку.

"Три осколка в нозі, два в вусі", — рапортує хлопчисько. Але головне — він живий і практично здоровий. Це означає, що Ваня народився в сорочці.

На жаль, на всіх таких "сорочок" не вистачає. За час конфлікту більше тисячі українців були поранені, частина з них загинули в результаті вибуху мін.

"Україна займає третє місце в світі за забрудненням територій мінами і перше місце — за кількістю людей, які загинули через вибухи мін", — зазначає Ніл Уокер, гуманітарний координатор ООН в Україні. Скільки таких мін і снарядів причаїлися на Донбасі, він не знає. Мінних карт немає навіть у тих, хто закладав міни.

За даними Міноборони, з початку проведення АТО українські військові знешкодили більше 176 тис. мінно-вибухових пристроїв на території понад 3,6 тис. га. Вражає. Але і це — всього 0,5% від необхідного. Загалом українське мінне поле покриває до 700 тис. га. Це приблизно 20 міст розміром з Харків.

Навіть за ідеальних умов, на думку військового відомства, робота по знешкодженню такої собі території затягнеться на 10-15 років. Що таке ідеальні умови, не знає ніхто. В Україні їх ще ніколи не було.

Ось, наприклад, перший недолік, виявлений австрійським журналістом. "У Боснії і Герцеговині в школах досі є предмет Міни — безпека, — каже Вершютц.— Таких предметів в Україні я не бачив".

Журналіст НВ попросив місцевого жителя, 44-річного Сергія Санжаровського, продовжити список, чого ще немає в сірій зоні конфлікту, без чого життя тут вкрай ускладнене.

Роботи немає. Мобільного зв'язку та інтернету практично немає. Стаціонарного немає зовсім. Газопроводу ще немає. Вугілля вже немає. Залишається хіба що розтоплювати піч друкованою пресою. Але її теж немає.

"Потрібна якась реінтеграція життя селища в державу. А так — відрізали, перекрили, забули. Де держава?"— запитує Санжаровський.

У 56 км від Гранітного, в Новотроїцькому, на переході в бік контрольованої силами ДНР території і назад стоять довгі автомобільні черги. Від'їжджаючих проводжає жовто-синій плакат з яскравим рядком з твору поета Володимира Сосюри. Через розташований тут навіс видно тільки частину цитати: "Любіть Україну, як сонце, як вітер, як трави".

Любити сонце, вітер і трави — з цим у від'їжджаючих немає проблем. Куди більшої напруги потрібно для "любіть Україну". Чому? Відповідь на це питання спробував дати все той же австрійський журналіст. "Я тобі скажу моє враження, — говорить він НВ.— Впливає реальність. У Києві повідомляють: "Вони обстріляли нашу територію 50 разів". Друга сторона: "Вони обстріляли нашу територію 35 разів". Їм вже все одно, хто почав. Є тільки одне: вони стріляють в нас".

Вершютц продовжує, доповнюючи самого себе: Росія використовує ситуацію розколу. Перекрили можливу міжнародну допомогу, вона на тому боці обмежена. І по всіх каналах віщають, як Росія допомагає республікам.

"Гуманітарна допомога — частина пропаганди війни", — робить австрієць несподіваний висновок. Після чого переходить до іншої сторони конфлікту — Україна, яка, як йому здається, не використовує контрпропаганду, пропаганду миру.

Чому в Новотроїцькому немає банкомату? Чому немає пошти? Чому для того, щоб отримати пенсію, потрібно їхати до Волновахи чи в Маріуполь? Вершютц закидає НВ питаннями. "Україна не використовує рух 100 тис. осіб в місяць, щоб позитивно впливати на враження цих людей", — підказує він.

Однак Україна мало використовує навіть більш очевидний інструментарій на території, де контролює ситуацію.

Наприклад, в Гранітному, та й в сусідніх селищах теж, немає банків, банкоматів і пошти. За пенсією або зарплатою доводиться їздити до Волновахи (40 км). Автобус туди ходить тільки понеділок-середа-п'ятниця і лише раз на день. О 5:30 виїзд, о 15:00 повернення. Встигнути в один кінець — справа нехитра. А ось впоратися і встигнути на рейс назад — вимагає граничного напруження. Не всі його витримують.

Щоб доїхати до Маріуполя (60 км), потрібно зробити пересадку в Волновасі. Для термінового виїзду, наприклад в лікарню, можна найняти машину. До Волновахи — 600 грн, до Маріуполя — 800 грн. Бажаючим повернутися ці цифри потрібно помножити на два.

"Мені до Волновахи доводиться їздити щотижня — наради, редколегії, творчі групи, — каже Косе.— Моєї зарплати на дорогу якраз і бракує. Але це краще, ніж було в 2016-му. Зараз є автобус, та ще й три рази на тиждень".

І тут знову спливло це колюче слово нормально. Але Вершютц, та й будь-який інший чоловік, що живе поза зоною конфлікту, вважає ненормальною відсутність регулярних рейсів з Маріуполя в Гранітне та інші селища. Та й Даша думає тепер так само.

Вона поділилася сімейною таємницею: після смерті мами її старша сестра оформляла документи на опікунство. Довелося часто їздити до Волновахи. "Ми, напевно, тисяч 40 гривень витратили на все це", — каже Даша. Витрати настільки великі, що здаються завищеними. А за тутешньої бідності в очах місцевих жителів будь-яка тисяча виглядає мільйоном.

Вже згаданий Сергій Санжаровський 14,5 років пропрацював в Укртелекомі. Її місцевий офіс знаходиться поруч, але по той бік лінії розмежування. Влада так званої ДНР "націоналізувала" підприємство. На тій стороні у Санжаровського залишилося багато друзів. "Кажуть мені: приїжджай, нам потрібні твої мізки, — розповідає 44-річний фахівець з комп'ютерних технологій.— Я відповідаю їм: хлопці, ні. Я на цьому боці буду. Пропуск є. Немає мотивації. Але на людському рівні відносини чудові".

По цей бік у сім'ї Санжаровських (дружина і двоє дітей) є великий будинок. За будинком тимчасово розташувалася військова частина. Жити під своїм дахом стало небезпечно. Глава сім'ї пояснює: в разі пострілу перший же снаряд рознесе будинок. Доводиться жити у батьків. А це — в 20 м від лінії розмежування.

Під'їжджаючи до будинку Санжаровських, волонтери з місцевого фонду Пролісок попросили не виходити з машини з боку річки, а тільки з боку самої вулиці. Працює снайпер.

Санжаровський оригінально спростував цю небезпечну версію. Снайпер? Навряд чи. Сліпа куля під час перестрілок — ось вона може залетіти. Немає причин хвилюватися. І знову звучить це гутаперчеве слово — нормально.

А ось те, що Санжаровський вважає ненормальним, — так це вартість вугілля для опалення будинків. Вона втричі дорожче, ніж по ту сторону барикад. У цьому є якась логіка: весь антрацит залишився там. Але ще недавно місцевим дозволялося завозити його.

"Два роки тому перевозили тачками, — уточнює Санжаровський.— Те вугілля, що приходить зараз сюди, нам кажуть, що воно з-за кордону. Але всі тут впевнені, воно приходить звідти. Хтось на ньому піднімається?"

Якраз в ці дні в маріупольському офісі Агентства ООН у справах біженців було прийнято рішення виділити допомогу для 390 домогосподарств на купівлю вугілля. За 7,8 тис. грн під кожен холодний дах. Це не вирішення проблеми, але її пом'якшення.

Із заходом сонця селище занурюється в темряву. Час повертатися додому. З метою безпеки користуватися електричним освітленням тут заборонено. Так щовечора сіра зона перетворюється на чорну. Звичка жити нормально, тобто погано, стає поганою звичкою.

"Вони хороші, — каже нам на прощання Даша про своїх земляків.— Але вони всього бояться. Вони все позакупорювали. О шостій вечора з двору не виходять. О 20:00 лягають спати".