Великий вихід

Так званий захист російського світу обернувся для російськомовного Донбасу масштабною катастрофою з наймасовішим в історії післявоєнної Європи потоком вимушеної міграції. Хотіли як краще, а вийшло як завжди

Олександр Пасховер, Ольга Духніч

.

.

З усіх вибухів, що пролунали в нинішньому і минулому році на сході України, вибухова хвиля переселення має і буде мати глибокі наслідки. Щомісяця Мінсоцполітики України реєструє в середньому приблизно 100 тис. нових вимушених переселенців, які прибули на підконтрольну Україні територію з охопленого вогнем Донбасу і анексованого Росією Криму. До початку жовтня, за даними Управління ООН з координації гуманітарних питань, по Україні кочують понад 1,529 млн видворених війною мігрантів.

У повоєнній історії Європи це наймасовіше вимушене переселення людей всередині однієї країни. Вчорашній лідер у цій сумній номінації — Туреччина. Тут у результаті 30‑річного протистояння близько 950 тис. курдів зірвалися з насиджених місць і розсіялися по всій країні.

Але і це ще не все. Українські волонтери стверджують, що офіційна статистика не відображає дійсності. В ній зафіксовано лише кількість зареєстрованих мігрантів. А реєструються далеко не всі. Реальна кількість тих, хто залишив східноукраїнську зону дискомфорту, на думку Олександри Дворецької, координатора юридичного напряму Схід SOS,— понад 3 млн. І це без урахування 750 тис. осіб, що виїхали в Росію.

І якщо підрахунки Дворецької та інших волонтерів правильні, то Україна — у четвірці країн світу з найбільшим числом вимушених внутрішніх переселенців. Попереду лише Сирія, Колумбія та Ірак.

Наймасовіше в історії України вимушене переселення припало на пік економічної і політичної кризи. А значить, швидко створити на нових місцях вакансії в дитячих садках, школах, на підприємствах — нереально.

“Тим більше, що ці люди не можуть заробляти по 1.500 грн, адже вони знімають житло,— зазначає Клавдія Максименко, фахівець з соцрозвитку Світового банку в Європі та Центральній Азії.— Є пенсіонери, які могли прожити на пенсію у своїй квартирі, але не можуть вижити тут. У нас дуже специфічна ситуація, і до неї потрібно шукати свої підходи".

Средньостатистичні цифри припливу переселенців — а це 100 тис. на місяць — відображають дійсність, але не відображають тренд. А тренд такий: на початку року щомісяця Мінсоцполітики реєстрував до 250 тис. мігрантів, зараз — 4-5 тис. "Можливо, це навіть залишкові явища, коли приходять реєструватися ті, хто раніше не встиг цього зробити через великі черги",— висловлює надію Максименко.

Але у цієї спадаючої кривої є й інші пояснення. Всі, хто хотів, вже зареєструвалися. Інші десятки, сотні тисяч з різних причин обходять соцпрацівників стороною. Реєстрація переселенцям потрібна, щоб отримувати матеріальну допомогу. Для непрацездатних передбачена щомісячна підтримка в розмірі 884 грн, але лише на півроку. Для працездатних на ті ж півроку вона становить мінімум 221 грн, максимум — 442 грн щомісяця.

Цих коштів достатньо, щоб померти, але занадто мало, щоб вижити. До того ж реєстрація та оформлення матдопомоги — це багатоходовий атракціон. Якщо мігрант під час втечі втратив паспорт або ідентифікаційний код, довідку переселенця йому не отримати. Відновлення цих документів, з досвіду Дворецької, займає близько трьох голодних місяців.

Якщо навіть переселенець має всі документи, але у нього є зареєстрована нерухомість за межами зони окупації, або у одного з членів сім'ї є депозитний рахунок розміром понад 13,3 тис. грн (10 прожиткових мінімумів), або переселенець — неповнолітня дитина, що прибула без супроводу одного з батьків, то на матеріальну допомогу він теж не має права.

Але і це ще не все. Координатор волонтерського проекту Станція Харків Надія Риндіна вражає НВ своєю розповіддю про вимоги до документів. Наприклад, свідоцтво про народження для немовлят, які з'явилися на світ на територіях, підконтрольних ЛНР і ДНР, має бути з печаткою України.

— Їх видають на окупованих територіях більшість пологових будинків, але за додаткову плату. Якщо ж батьки привозять дитину з довідкою з печаткою ДНР/ЛНР, це взагалі сумно. Доводиться проводити генетичну експертизу і доводити, що дитина ваша,— каже Риндіна.

— А взагалі пропускають сім'ї з нелегітимними документами на дитину? — запитує НВ.

— Пропускають у складі місій або за хабарі.

І ось результат. З 1,5 млн офіційно зареєстрованих вимушених переселенців 1 млн пенсіонерів. Для них отримання довідки переселенця має подвійний зміст. По-перше, це можливість отримувати півроку матеріальну допомогу, по‑друге — переоформити отримання пенсії на підконтрольній Україні території. А ось для сотень тисяч інших мігрантів гра в гуманітарну допомогу не варта свічок.

Дворецька розповідає, що багато хто не хоче реєструватися, оскільки боїться потрапити під мобілізацію або призов. Інші переживають, що списки тих, хто виїхав, потраплять до рук терористів, і в них у Луганську або Донецьку відберуть вцілілі квартири. Але більша частина просто не бачить ніякого матеріального сенсу вистоювати кілометрові черги.

“Я працюю в Схід SOS, де багато людей зі сходу, і у нас в офісі менше половини мають довідку переселенця,— наводить Дворецька наочний приклад.— Ось мій чоловік з Луганська теж не реєструвався".

У потік вимушених переселенців вливаються все нові особи. При цьому відкриваються несподівані джерела міграції. Риндіна вказує на Росію. Багато з тих, хто виїхав туди на початку бойових дій, і навіть ті, хто ще раніше виїхав на роботу, повертаються.

У підсумку для волонтерів, задіяних у гуманітарних місіях, які надають допомогу переселенцям, вся ця картина світу дає підставу вважати, що офіційна статистика занижена мінімум удвічі. В Україні не 1,5 млн, а 3 млн чоловік раптом опинилися у себе в країні на правах пілігримів. Точної цифри немає ні в кого.

Правда, є і протилежна думка, і її висловлюють держчиновники. Реально переселенців не більше 1 млн. Що, звичайно, теж багато. Решта сотні тисяч зареєстрованих вимушених мігрантів, що в'їжджають на підконтрольну Україні територію, отримують допомогу і повертаються в ЛНР/ДНР.

Андрій Рязанцев, заступник директора департаменту фінансів охорони здоров'я та соціальних програм Мінфіну, наводить приклад, говорячи, що близько половини одержувачів держдопомоги, а на сьогоднішній день це 2,1 млрд грн, здійснюють невластиві пенсіонерам і малозабезпеченим фінансові операції.

22% трансакцій з карток отримувачів відбувається з 22:00 до 4:00. В цей час булочні та аптеки не працюють, а от клуби та ресторани відкриті. “Вони [чиновники] намагаються сказати, що цими картками користуються не пенсіонери, а терористи, розплачуючись у барі,— трактує Дворецька заяву чиновника.— Для мене ця логіка неочевидна".

На околиці Запоріжжя біліє модульне містечко. Щільні ряди металевих будиночків у вигляді контейнерів — тимчасове житло для внутрішніх переселенців з Донбасу, що дихає вогнем. За столом на маленькій кухні Валерій, офіцер у відставці з Мар'їнки, доїдає напівдостиглий кавун, поруч з ним Микола, пенсіонер, колишній водій з Донецька, розправляється з ріденьким супом.

— Здрастуйте, приймаєте гостей? — запитує журналіст НВ.

На банальне питання — таке ж банальне мовчання. Гостями тут нікого не потішиш і не засмутиш. Часто навідуються місцеві волонтери, рідше — місцеві чиновники. Перші годують продуктами. Другі — надіями. Покінчивши з вечерею, чоловіки мовчки рушили в двір на перекур, їхнє місце на крихітній кухні зайняли більш охочі до розмови жінки.

Одна з них — Світлана Синельникова. Влітку, під час втечі з Єнакієвого, її сина збила машина і зникла. В сусідній кімнаті, розміром з шафу для одягу, на двох'ярусному ліжку лежить висохле тіло 34‑річного Віктора. Лікувати його нема за що, інвалідність оформити важко.

Що робити — складне питання, на яке немає простої відповіді. Оскільки, залишаючи свої домівки, переселенці розраховували на швидке повернення. Ольга Івченко жила з 9‑річною донькою та мамою-пенсіонеркою мирним життям у відносно мирному Донецьку до середини липня 2014‑го. Тобто до того дня, коли вибиті зі Слов'янська бойовики не перемістилися в столицю краю. Усвідомивши, що у війни не жіноче обличчя, Івченко зібрала родину і виїхала в Харків до родичів, як вона каже, "пересидіти тиждень". Тиждень розтягнувся на місяці, а тепер уже і на роки.

Одразу ж три покоління сімейства Івченків уперше в своїй біографії опинилися без дому і засобів до існування. "Це важко, коли ти знаєш, що у тебе є власна квартира, а ти змушений поневірятися і залежати від інших людей",— розповідає вона.

Ще важче тим, кому вже нема куди повернутися. Все зруйновано. Риндіна зауважує, що таких людей все більше і більше. “Ми, звичайно, рекомендуємо їм телефонувати на гарячу лінію,— говорить вона.— Але сьогодні держава мало що може запропонувати таким людям". У "мало що" входять двох'ярусні ліжка в модульних містечках, які були побудовані на кошти німецького уряду в Харківській, Дніпропетровській і Запорізькій областях. Вільних місць тут фактично немає, та й глобально проблему це тимчасове житло не вирішує. Наприклад, харківське містечко розраховане на 480 місць, а кількість зареєстрованих тут переселенців перевищила 190 тис.
.

ГАРНИЙ НАСТРІЙ:
Донеччанка Ольга Івченко, переїхавши до Харкова,
звикає до нового життя —
нехай у чужому місті, зате у своїй країні

Дворецька шукає вирішення нагальної проблеми у світовій історії. Ось що вона знайшла. У 1938 році, коли Німеччина анексувала Судети, близько 800 тис. чехів змушені були виїхати вглиб країни. Перше рішення держави — це фінансова допомога людям, які прийняли переселенців.

“Україна в 2014 році не додумалася, що можна допомогти тим, хто приймає переселенців,— каже Дворецька.— Наприклад, допомогти їм платити комунальні послуги". Можливо, до цієї ідеї ще можна повернутися.

Поки ж для оренди квартири або кімнати мігрантам потрібні кошти. А значить, потрібна робота. Її немає. Та, що є,— низькооплачувана. “Якщо я йду в державний центр зайнятості, то все, що мені можуть запропонувати, це роботу прибиральницею за 1,2 тис. грн,— говорить Івченко.— При цьому оренда квартири в Харкові — 3,5 тис. грн".

Нову харків'янку виручило її захоплення, яке вона перетворила в невеликий бізнес, інтернет-магазин, де продаються вироби ручної роботи. “Зараз я намагаюся розвинути цю справу,— продовжує Івченко.— І вже виграла грант від Міжнародної організації міграції на розвиток своєї справи. Чекаю, коли будуть залагоджені всі документальні питання".

Працевлаштування — найгостріший цвях у черевику переселенців. Центрам зайнятості запропонувати особливо нічого. Щоб забезпечити хоч якусь частину мігрантів роботою, Віра Лебедєва, координатор програми навчання і розвитку для внутрішньо переміщених осіб волонтерського центру зайнятості Вільні люди та її друзі сіли на телефони, підірвали соцмережі, стукали в двері сотень офісів, компаній та організацій у пошуку вакансій. “До нас зверталися люди у відчайдушному положенні,— розповідає волонтер.— Вчителі, лікарі. Були запити від заводчан, вони ніколи не писали резюме".

Першими відгукнулися столичні автозаправки, продуктові мережі Ашан, Сільпо і т. д. Таким чином вже вдалося у Києві та області знайти роботу для 4 тис. переселенців. Але, як висловилася Лебедєва в бесіді з НВ, "відносини зношуються". Тобто всі, кого тільки можна було попросити прийняти людей на роботу, вже опитані.

В якості тимчасового вирішення проблеми волонтери пригнали у двір київського волонтерського центру на Фролівській розбитий мікроавтобус, перетворивши його у своєрідний центр зайнятості, де переселенці проходять співбесіду для працевлаштування або отримують консультації юристів та психологів.

Стіни центру щедро обвішані приватними оголошеннями з запрошенням на роботу, часом навіть з наданням житла. Леся Литвинова, координатор Центру на Фролівській, проводить для НВ екскурсію, розповідаючи про те, як організовано допомогу. Бувають несподівані курйози.

Зовсім недавно в подарованому пакеті памперсів волонтери виявили велику суму грошей, яка, очевидно, була забута. Довгі пошуки неуважного дарувальника, зокрема і через соцмережі, дали приголомшливий результат. Близько 30 людей заявили свої права на ці гроші. Але ніхто не міг назвати ні суму, ні валюту, ні ще деякі важливі деталі, які доводять право власності.

Оскільки ці кошти фактично впали з неба, Литвинова і її молода команда відправили всю суму на оплату онкологічної операції в київській обласній клініці. Так дивом було врятоване життя пенсіонера-переселенця з Шахтарська.

Подібних історій в архіві Литвинової — тисячі. Не всі зі щасливим кінцем. Сили не рівні. Можливості волонтерів виснажуються. Доходи держави не ростуть.

Жан-Ноель Веттервальд, в. о. керівника операції Агентства ООН з питань біженців України, спостерігаючи за колосальною роботою волонтерів, вражений рівнем самоорганізації українців. За його плечима 33 роки гуманітарних місій у В'єтнамі, Камбоджі, Чилі, Гватемалі, Боснії, Індонезії, Колумбії і т. д. Але ніде він не бачив такого потужного волонтерського руху, як в Україні.

“Волонтерські ініціативи і недержавні організації виконують тут 90% роботи, яку зазвичай розподіляють між урядом, міжнародними інституціями і громадянами,— констатує представник ООН.— Зусилля волонтерів дозволяють пом'якшити наслідки кризи. Саме тому часто здається, що криза в Україні є невидимою для стороннього ока".

На малій батьківщині відставного офіцера Валерія (він боїться назвати прізвище), в Мар'їнці, не припиняються дрібні і великі бої. В околиці усе заміновано. Додому хочеться, але не можеться, а значить, треба якось облаштовуватися на новому місці. В даному випадку — в Запоріжжі.

— Нам потрібна не риба, а вудка,— зайшов Валерій з несподіваного боку.— Виділили б нам 50 га землі, щоб ми могли на ній працювати.

— Та хто тобі дасть землю? — заголосили жінки модульного міста. Інші запротестували, що за тридев'ять земель орати не поїдуть. Не те здоров'я. Не той вік. Проживуть як‑небудь на пенсію. Лише б швидше закінчилася війна. Настрій у співрозмовників НВ у запорізькому містечку пригнічений, бо всі розуміють: їхнє тимчасове поселення перетворюється в постійне.

Максименко зі Світового банку, посилаючись на серію соцопитувань, каже, що близько 40% зареєстрованих переселенців з різних причин не повернуться в зруйнований край навіть після закінчення війни. Якщо такий же відсоток неповерненців і серед незареєстрованих, це означає, що приблизно 1,3 млн жителів Донбасу стануть новими киянами, харків'янами, львів'янами і т. д. Це дуже багато. Це більше, ніж населення 12 окремо взятих українських областей.

Але Максименко зазначає, що унікальність української ситуації не тільки в числівниках. У світовій практиці переселенці найчастіше — жителі сіл, які переїжджали також у сільську місцевість. Це стає невеликим демографічним потрясінням, оскільки в подібних випадках достатньо вирішити два ключових питання — гумдопомога і доступ до землі. В Україні ситуація складніша. Значна частина мігрантів — городяни, освічені, з унікальними навичками з індустріальних міст, і вони переїжджають у міста з іншою промисловою структурою, культурою і традиціями.

Працевлаштувати гірських інженерів, металургів, лікарів, вчителів складно. “Тут не допоможе рішення: на тобі гуманітарну допомогу і йди,— каже Максименко.— Тут важливо допомогти людям розконцентруватися. Там, де переселенців 1%, вони практично не створюють навантаження на соціальну сферу, у них є можливість і розселитися, і працевлаштуватися. Якщо ж їх, як у деяких містах Донецької та Луганської областей, більше 10%, то це велике навантаження, і місту з ним не впоратися".

Розконцентрувати мігрантів, тобто заохотити їх переміститися вглиб країни, наприклад на захід, можна. Надати їм там житло і роботу. Однак західні регіони маленькі, в кожному з них чисельність населення менше числа мігрантів. Зарплати там традиційно низькі, слаборозвинена інфраструктура, культурне та історичне середовище в деяких випадках для українців сходу — чуже.

Риндіна запевняє, що багатьом уже зараз складно вписатися в нове середовище, нове місто, з незвичним ритмом життя і відсутністю напрацьованих соціальних контактів. "Багато в чому люди відчувають себе чужими",— резюмує вона. Міжнародна практика така, що вимушене злиття людських потоків, як, наприклад, українського сходу та заходу, явище передчасне.

Максименко наводить як приклад історію окупації турками північного Кіпру, а також міграцію курдів у Туреччині, лиха вірмен у Нагірному Карабасі, грузинів в Абхазії і Південній Осетії. "Поки не було жодного випадку масового повернення внутрішніх переселенців",— резюмує вона.

За розрахунками Ольги Балакірєвої, голови правління Українського інституту соціальних досліджень ім. Олександра Яременка, питання адаптації переміщених осіб наступні 10-15 років будуть більш ніж актуальні. "Вже сьогодні важливо вирішувати задачу інтеграції людей у нові спільноти та їх облаштування — не тимчасового, а постійного",— запевняє вона.

.