Країна чудес

Авторитетний соціолог Євген Головаха, ґрунтуючись на дослідженнях українського суспільства за останні 25 років, пояснює, що ж насправді сталося зі співгромадянами

Ольга Духніч

Євген Головаха, гуру вітчизняної соціології, а офіційно — заступник директора Інституту соціології НАН України, зустрічає НВ у дверях свого кабінету. На напівпривітальне запитання, яким був для нього останній рік, Головаха відразу жартує: "У мене, як у будь-якого українця, буде така відповідь: кращий, ніж у країни в цілому". І пояснює, що така соціологічна закономірність: 25 років поспіль українці описують своє становище песимістично, але підкреслюють, що особисто їм живеться набагато краще, ніж країні.

"Може, коли справи стануть гіршими, ніж у країни, у нас і реформи нарешті підуть",— розмірковує Головаха, а схаменувшись, пояснює, що соціологія не передбачає, а описує те, що відбувається в суспільстві.

Уже 25 років Інститут соціології з року в рік проводить масштабне дослідження зміни цінностей, суспільно-політичних поглядів і настроїв українців. Головаха — один з його розробників і кураторів. Зі звітом за 2016 рік на руках і стриманим оптимізмом соціолог занурюється в розмову про те, яким стало українське суспільство після 25 років незалежності та трьох років неоголошеної війни.

За три роки після революції гідності ми знову спостерігаємо в українців прояви апатії. 2014 рік дав великий сплеск надій, що на тлі жертв війни та окупації Криму в країні нарешті відбудуться радикальні зміни. Настрої змінилися навіть на півдні та південному сході. У людей з'явилася надія, що шлях до Євросоюзу щось рішуче змінить в Україні. У 2015 році ця тенденція частково зберігалася. Але вже з кінця 2014‑го, на жаль, з'явилися поворотні настрої.

Євроінтеграцію сьогодні підтримують 48% українців (у 2015 році — 56%), що майже вдвічі більше результатів 2013 року, а шлях інтеграції з Росією абсолютно не підтримуваний. Тому альтернативи немає. І це призводить до тупикової ситуації: з одного боку, люди розчаровані тим, що відбувається в країні, з іншого — розуміють, що в умовах війни, якщо станеться внутрішня дестабілізація, Україна втратить не тільки європейську, а взагалі будь‑яку перспективу. Звідси й уявлення про апатію — незадоволений тим, що відбувається в країні, "народ безмолвствует".

Українці навчилися зсувати владу, але конструктивних протестів та конструктивного потенціалу у нас мало. І чекати на них марно. Бо продовжують працювати два чинники: низька політична культура і неадекватність наявної влади.

Коли нам кажуть про погану владу... Але ж ми самі її обираємо! Ми всі маємо нести за це відповідальність, навіть ті, хто через свою пасивність не бере участі у виборах.

Наш інститут вже близько десяти років вивчає представленість в Україні чотирьох типів політичної культури: пасивної тоталітарної, активної тоталітарної, пасивної демократичної й активної демократичної. Хоча у нас за 10 років скоротилася кількість людей з тоталітарним типом культури, переважним типом продовжує залишатися пасивно-демократичний. За своєю політичною культурою ми все ще залишаємося неактивними рівно до того моменту, коли терпіти вже не можна, і починається новий соціальний вибух і бунт. Досі людей з активно-демократичним типом культури — менше чверті населення України.

Відсоток людей, готових активно захищати свої цивільні права перед державою, за три роки зріс від 7% до 20% населення країни, але це все ще не критична маса. Щоб стати такою країною, як Польща, потрібно, щоб у суспільстві була хоча б третина таких людей. А такою, як Швеція,— дві третини. Тобто якщо до Польщі ми ще можемо якось дотягнутися, то до Швеції нам дуже далеко. Тому єдиний спосіб для України стати європейською країною — в тому, щоб Європа нас інтегрувала, як болгар чи румунів. Дослідження 2013 року показували населення цих двох країн як більш незадоволених і нещасних, ніж українці,— притому що вони вже були членами Євросоюзу. Така само ситуація склалася у Польщі на початку 90‑х, але за кілька років поляки її подолали. Те саме станеться з болгарами і румунами за сім-вісім років, вони подолають цю ситуацію. Якщо б нас також інтегрували в Європу, думаю, ми б теж впоралися за ці само строки, ставши європейський державою.

Високим рівнем корупції, непотизмом і кумівством ми багато в чому зобов'язані стану товариства на момент розпаду СРСР. У 1991 році багато соціальних інститутів радянського періоду вмить перестали бути легальними, а нові не формувалися. У результаті сім'я зіграла роль інтеграції суспільства в умовах повної дезінтеграції. Але сім'я — інститут неполітичний, а коли стає політичним, то складається звична сьогодні картина відтворення різного роду родинних зв'язків у системі влади. На жаль, поки сім'я залишається основним джерелом довіри українців, розраховувати на появу ідеологічних партій із широкою підтримкою в країні не слід. Тільки 5% українців довіряють політичним партіям як інституту.

Свідомість наших людей усе ще персоніфікована, і це теж впливає на якість політичних інститутів. Українці довіряють людям, конкретним політикам, а не партійними проектами. Тому президент навіть у нашій парламентсько-президентській республіці залишається головною фігурою уваги, а за функціями в уявленнях населення він все ще генеральний секретар ЦК КПРС з відповідними повноваженнями і можливостями.

Крім того, у нас ще існують пережитки станового суспільства. Можновладці для українського обивателя — це стан, у якому зосереджено максимум благ. Тому, коли уряд, наприклад, піднімає тарифи або знижує пенсії, люди сприймають це не як прагнення оздоровити економіку, а як спробу окремих представників стану нажитися на їхній загальній бідності, набути особистої вигоди.

Однак з'явилися і сприятливі тенденції: в 2016 році довіра українців вийшла за межі сім'ї. Серед інститутів, яким люди довіряють: церква, армія, волонтери і, як не дивно, наука. Це сфери, де довіра переважає недовіру. А от довіра до преси знизилася. Напевно, тому, що преса часів війни завжди як мінімум самоцензурується. Що довше йде війна, то більше формується мобілізаційне суспільство, в якому свободу слова підтримувати дуже непросто.

Я називаю сучасне українське суспільство суспільством стихійної трансформації з відкладеним транзитом. Є три категорії, які визначають розвиток суспільства,— транзит, модернізація і трансформація. Нас давно і часто називають країною наздогінної модернізації та транзиту від радянського суспільства до розвинутого демократичного, але, на жаль, протягом останніх 25 років транзит залишався тільки на словах, модернізація ймовірніше відставала, ніж наздоганяла, а реально здійснювалася тільки стихійна трансформація з непередбачуваними наслідками. Транзит почнеться, коли можновладці усвідомлять необхідність елітарного самообмеження, а пересічні громадяни повірять, що реформи — це необхідна умова зміни країни, і вони можуть бути непопулярними, але їх важливо проводити, а ще важливіше самим контролювати. Всі попередні 25 років до цього не були готові ні влада, ні суспільство. За ці два роки ми домоглися перших зрушень у свідомості людей, і сьогодні суспільство готове прийняти транзит, але поки все ще немає критичної маси тих, хто готовий активно підтримувати, контролюючи владу та примушуючи істеблішмент до відмови від традиційної елітарної ненаситності та вседозволеності.

Тому вкрай важлива роль окремих особистостей. Історія показує, що саме в такі періоди до зміни суспільства можуть призвести дії окремих людей.

Я не боюся міграції молодих та талановитих українців за кордон. Навіть більше, я її вітаю. Багато з тих, хто виїхав, повертаються за деякий час, бо не приживаються в чужій країні. Але люди встигають отримати добру освіту, попрацювати в принципово іншіх системі відносин і ціннісному середовищі. Назад ми отримуємо людей, у яких зв'язок з нашими пострадянськими інститутами на час переривається. І це дуже важливо для нас, бо наше суспільство до цього дуже закрите. Навіть молодь згодом вливається в старі системи. Що більше люди знайомляться з досвідом старих демократій, то вірогідніше та швидше потрібні зміни у свідомості відбудуться у нас.

Мій оптимістичний сценарій для України якраз пов'язаний із появою таких людей в країні. Другий чинник — це посилення контактів із європейськими інститутами, які контролювали б зміни в Україні.

В іншому разі нам буде складно долати себе, і тоді для радикальної модернізації країни будуть потрібні не десятиліття, а століття.