Внутрішній безвіз

Інтерес до європейських столиць в Україні беззаперечний. Але як бути з інтересом до власної країни? Ми мало де бували в межах своїх кордонів і все ще погано знаємо самі себе

Сергій Жадан,
письменник

Велика і найбільш недооцінена розкіш — подорожувати. Всі прочитані книги, разом узяті, ніщо в порівнянні з особистим досвідом подорожей. Пафосно кажучи, жодна телекартинка не здатна передати запах морського узбережжя або свіжість весняного ранку на паризькій вулиці. Все треба побачити самому, інакше нічого не зрозумієш. Побачивши, звісно, теж можеш не зрозуміти. Але хоча б отримуєш шанс це зробити.

Тому потреба в перетині кордонів природна. Як і радість від здобуття Україною безвізу. По-перше, геополітика й ідеологія: мовляв, ось воно — практичне втілення європейського вибору українців, максимальне наближення до європейських цінностей. Нарешті ми отримали можливість відкрити світ, відчути себе повноцінною і невід'ємною частиною єдиного європейського простору. Скептики, правда, тут же запитують: за які гроші наші співгромадяни зможуть дозволити собі це практичне втілення? Але скептики завжди знайдуть до чого причепитися. Я ж думаю, що безвіз — дійсно важливий стратегічний крок, який так чи інакше вплине на суспільство — хоч геополітично, хоч туристично.

Водночас турбує інший момент. Якщо інтерес до європейських столиць і ринків є загальним і беззаперечним, то як бути з інтересом до власної країни? Адже незважаючи на зростання внутрішнього туризму, що спостерігається останні кілька років, не полишає відчуття, що ми ще погано знаємо самі себе.

Справді, що ховається за красивим терміном внутрішній туризм? Відвідини Києва і Львова на свята? Поїздка в Одесу чи Карпати у відпустку? При цьому цілі регіони залишаються білими плямами — маловивченими і малозрозумілими. Навіть бог з ним, з туризмом. Всі пам'ятають катастрофічну статистику, яка свідчить про те, що до війни більшість жителів Донбасу не виїжджали за межі своїх областей. І якби це стосувалося тільки Донбасу. Ми мало де бували в межах власних кордонів. Більше того — не дуже‑то і прагнемо, вірячи в усталені стереотипи і неперевірену інформацію. Значно простіше прийняти ту картину, яку пропонує преса, аніж спробувати побачити все на власні очі. Людина — істота за великим рахунком лінива. Засуджувати її за це, напевно, не варто. Але й виправдовувати — теж не годиться.

Найгірше те, що відсутність цих реальних знань відображається на реальному житті. Скажімо, на виборах. Адже формування реальності так чи інакше виходить з наших уявлень про неї. Що хорошого отримала країна від виснажливого протистояння заходу і сходу, що з таким ентузіазмом насаджують (і будуть насаджувати) наші політики і до якого (що образливіше) нерідко долучаються пересічні громадяни? Нічого. Хіба що всім тепер доводиться вивчати топоніміку Донбасу за повідомленнями штабу АТО.

Адже, здавалося б, кажу цілком банальні й очевидні речі. Але якимось незбагненним чином саме ці банальні й очевидні речі постійно вимагають повторення і прояснення. І оскільки мені часто доводиться їздити до різних міст і регіонів нашої фантастичної і зацикленої на собі батьківщини, я знаю, про що кажу. "Западенці" постійно запитують про відмінності сходу. Жителі сходу цікавляться особливостями Галичини. Іноді все закінчується анекдотично. Скажімо: "Як ви взагалі змогли вивчити українську мову на Луганщині?"

Ми не знаємо один одного, відповідно, викликаємо самі в собі недовіру і підозру. З незнання починається страх, з'являються внутрішні бар'єри. Бар'єри, збудовані власними руками,— зручний привід для протистояння. Тому, дорогі співвітчизники, відкриваймо свій внутрішній безвіз, відкриваймо свою країну. Вона може захоплювати і дивувати. Щоправда, для цього потрібно не боятися бути здивованим.

Я в цій ситуації пригадую історію, яку розповів керівник адміністрації в одному прифронтовому містечку на Луганщині. Влітку 2015‑го відправляли дітей на відпочинок в Закарпаття. Деякі батьки боялися. Ну, традиційне: "Як там наші діти будуть серед бандерівців?" Але наважилися. На вокзалі, проводжаючи дітей, чиновник сказав: "Ви ж там дивіться — не зганьбіть наш регіон". І запропонував заспівати національний гімн. Виявилося, що половина дітей слів не знають. З тим і поїхали. Повернулися вражені. З захопленням говорили про те, що бачили і як до них ставилися. Наступного року поїхали знову. Цього разу слова гімну знали всі.