Тридцятирічний ветеран

Рік тому демобілізувався. Перед цим рік провів на фронті. Повинен був відійти. Але ні — продовжує воювати у тилу, незрозуміло з ким. Не знаю, чи варто говорити про втрачене покоління, але про втрачені долі просто доводиться

Сергій Жадан,
письменник

До таких поглядів швидко звикаєш. Розумієш, що за гостротою ховається розгубленість, а за різкістю — відчай. Розумієш, що потім йому довго доведеться заспокоюватися. А заспокоївшись, він і не згадає, чому завівся, про що говорив. Але зараз він на взводі, зараз він зобов'язаний довести всьому світу, що світ помиляється, ще як помиляється. Тому погляд такий гострий, лоб, нахилений, як у боксера, а постава — бойова: він всім пояснить, як вони помиляються.

Рік тому демобілізувався. Перед цим рік провів на фронті. Мав би відійти. Але ні — продовжує воювати у тилу, незрозуміло з ким. Постійно говорить про свою бригаду, всюди згадує "своїх пацанів", захищає їх, навіть якщо ніхто їх не чіпає, пишається ними. Зрозуміло, що все найважливіше для нього залишилося там — в бригаді. Найсерйозніше і справжнє. А тут все викликає недовіру. Політики. Журналісти. Активісти. Пасажири в метро. Чому вони в метро, а не там — в бригаді? Що вони можуть знати про його досвід і його правду? Нічого. Чому ж тоді не питають? Адже він готовий розповісти. І розповідає про неї, свою правду, на кожному кроці, навіть якщо ніхто його не просить. А зазвичай ніхто і не просить. І від цього погляд стає ще жорсткішим, ще різкішим. З боку здається, ніби він постійно намагається затіяти бійку. Насправді так і є. І бійка часто не починається лише тому, що проти нього ні в кого нічого немає — ветеран, воював, все бачимо, все розуміємо. Хоча він залишається впевненим, що ніхто нічого не розуміє. Коротка стрижка. Нова куртка. Тридцять років. Учасник бойових дій.

Пам'ятаєте, як влітку 14‑го всі заговорили про нове втрачене покоління, що втрачалося фактично на очах, про фронтовиків, майбутніх ветеранів, яких чекали в тилу, про те, куди вони мають нести військову правду, як мають жити. Тоді чимало говорили про можливі психологічні проблеми, про поствоєнну адаптацію, про необхідність суспільної підтримки. Але навряд чи хто‑небудь дійсно розумів, про що говорить. Досвід війни є або особистий, або його немає взагалі. Прочитане в книгах все ж таки є літературним досвідом. А що ми знали тоді про війну, навесні-влітку 14‑го? Якісь розповіді старших, знайомі "афганці", війни в сусідніх країнах. Але всі розуміли, що тепер це стане частиною загального досвіду. Ось і говорили про адаптацію і психологів, не зовсім розуміючи, що ж ці психологи повинні робити. Але те, що вони знадобляться, звідкись знали всі.

Через три роки саме так все і сталося. Скільки людей пройшли через окопи? Скільки українців за цей час тримали зброю в руках? Наскільки легко і комфортно їм тепер без неї? Реальність виявилася не гіршою за очікування, вона стала саме такою сумною і трагічною, як і очікувалося. Не знаю, чи варто говорити про втрачене покоління, але про втрачені долі просто доводиться. Особливо, коли стикаєшся з цим особисто. А особисто стикаєшся з цим постійно.

У мого знайомого проблеми з психікою почалися ще в 14‑му. Хоча він, судячи з розповідей, по‑справжньому і не воював. Але йому і цього виявилося достатньо. Інший знайомий повернувся тоді ж, у 14‑му, і продовжує спокійно викладати. І менш за все схожий на ветерана. Хоча ветеран. І таких знайомих все більше, а ми — ті, хто форму так і не одягнув, принаймні, поки, — слухаємо їхні історії, намагаємося допомогти. Тому що допомагати потрібно. І потрібно підтримувати. Та й просто слухати.

Війна нікуди не поділася, вона і не думає закінчуватися. Нам і далі жити з нею і з усіма, хто через неї пройшов. Тому що насправді ми — одне покоління, і хто де завтра опиниться, не варто навіть загадувати. Війна, як іржа, надто глибоко в'їлася в обшивку життя, щоб не помічати її, щоб перекладати відповідальність за неї на когось стороннього.

Інша справа — чим ти реально можеш допомогти? Ось він стоїть і агресивно про щось просить: моїм пацанам, каже, треба допомогти. “Ти розумієш? — каже.— І ніхто не допомагає. Ніхто до них не їздить. Ти розумієш?" "Розумію",— відповідаю я. Але він не слухає і продовжує повторювати, що до пацанів ніхто не їздить, ніхто не допомагає. А я пригадую, що ми їздили до них рік тому, минулої зими. Саме до них. Згадую, але нічого не кажу. Він все одно не слухає. Нехай говорить. Можна буде взяти потім телефон пацанів і ще раз з'їздити до них.