Сповідь оптиміста

Борис Ґудзяк, єпископ Української греко-католицької церкви і президент Українського католицького університету, розповідає про те, як співвітчизники, які покинули батьківщину, перетворюються на патріотів, і порівнює американських студентів зі своїми підопічними на користь останніх

Ольга Духніч

Чоловік у скромному пальто, що стоїть в черзі реєстрації економкласу на виліт в Париж, широко посміхається і привітно махає рукою. Це Борис Ґудзяк — одна з найбільш впливових фігур Української греко-католицької церкви і президент Українського католицького університету, одного з кращих вишів у країні. Гудзяк поєднує керівництво львівським навчальним закладом з посадою першого єпископа єпархії Святого Володимира Великого в Парижі, яка об'єднує греко-католиків Франції, країн Бенілюксу та Швейцарії.

Життя і робота на дві країни донезмоги ущільнюють графік Гудзяка: ось він і зустрічається з НВ за півгодини до відльоту. Ці 30 хвилин — чи не єдиний його вільний час на найближчі пару тижнів.

Він народився в маленькому американському містечку Сіракузи в родині українських емігрантів, богословську освіту здобув в Університеті папи Урбана в Римі, а світську історичну — в Гарвардському університеті. На початку 90‑х Ґудзяк вперше приїхав в Україну, де вже через кілька років відродив один з найбільш інноваційних і успішних сьогодні вишів країни — Український католицький університет (УКУ).

При цьому Ґудзяк має широкі зв'язки і авторитет у Європі — до його слів прислухаються і світські, і релігійні діячі.

Кавалер французького ордена Почесного легіону, володар двох українських орденів За заслуги, він сідає в крісло недалеко від технічних приміщень залу вильоту і розмовляє з НВ, замислюючись над кожним питанням і зовсім не боячись спізнитися на літак.

Через три роки після Майдану в українців помітно зросло почуття особистої відповідальності. У нас вже немає ілюзій, що якийсь цар-батюшка, якийсь президент можуть вирішити всі наші питання. Ми все частіше намагаємося контролювати владу, яку обираємо. Ми беремо на себе різні виклики: волонтерство, народом створена нова армія, громадянське суспільство — це потужні процеси, які, як тектонічні зміни, що відбуваються щодня, але вони є.

Реформи теж ідуть. Не так швидко, як хочеться. Але я говорю з бізнесом, людьми, які без всеосяжних національних образ аналізують зміни — ми вже далеко не та країна, якою були три роки тому.

За три роки зміни відбулися і в глобальній українській спільноті. За межами України мешкає від 10 млн до 15 млн українців — це більше, ніж населення балтійських країн або Кавказу. У сусідній Польщі українців більше мільйона. Ці люди їдуть не від хорошого життя, і у нас в парафіях ми часто обговорюємо, наприклад, що значить бути мамою по скайпу.

В Італії близько 600 тис. українців, і за останні роки виникла величезна мережа громадських організацій. У зарубіжних українців уже є своя українська література, є поезія.

Така велика міграція — новий феномен. Причому Майдан мобілізував світову українську громаду: багато з тих, хто раніше виїжджав за кордон у пошуках нової батьківщини, про колишню не згадуючи, після Майдану про неї згадали.

В нашу єпархію часто надходять прохання від парафіян і тих українців, які не були членами нашої церкви, щоб ми створювали парафії. У нас був 21 прихід на початку 2013 року, а тепер їх 35. У нас було 9 священиків, а тепер їх 25.

Такі спільноти роблять добро, і це об'єднує. Наприклад, наш прихід у Брюсселі, який відвідують щонайбільше 100-140 осіб, за рік зібрав кошти і вислав в Україну три машини швидкої допомоги. Це подвиг для такої маленької громади. У Парижі досі працює ініціатива, створена Василем Сліпаком [український оперний співак, соліст Паризької національної опери, загинув в АТО]. І щотижня вони висилають допомогу військовим і приймають сиріт.

Зарубіжні українські громади стають все більш тісно пов'язаними з країною, і це не тільки передача речей, але й налагодження людських зв'язків.

Дивлячись на українців за кордоном, я розумію, що трудова міграція створює величезні проблеми: українські села пустіють. Але я також згадую євреїв, які століттями жили в набагато більш розрізненій еміграції, і це була драма. Досвід життя далеко від батьківщини загартував євреїв, і сьогодні Ізраїль — держава, яка вміє швидко приймати виклики, легко адаптуватися і боротися за свої інтереси.

У Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії, де працює наша єпархія, проживають близько 100 тис. українців. А коли я приїхав у Францію, бюджет нашої церкви становив €35 тис. на рік — це річна зарплатня таксиста в Парижі. Тобто ми інфраструктурно скромні і матеріально бідні. Наші парафіяни — це часто бідняки, які не мають документів, тому ми не можемо нічого такого купити.

Наше суспільство — голодне, молоде, але воно готове приймати сміливі рішення

Спочатку я був розгублений, але тут згадав слова матері Терези. Вона говорила: якщо ти любиш Бога і людей, Бог присутній у твоїй роботі, наскільки малою чи великою вона б не була, якою безнадійною вона б не здавалася.

Роблячи мале, ти даєш дорогу більшому. Якщо подивитися на історію християнства, то які шанси мав святий Петро з Галілеї, далекої відсталої провінції, збираючись проповідувати в Рим? Двохмільйонне місто в мармурі, золото, багатство — які шанси у нього були залишити там хоч якийсь слід? Я запитав себе про це в соборі Святого Петра у Ватикані. А адже в мене найкращий старт — є €35 тис., комп'ютер, освіта, я трохи знаю французьку мову. Важливо щось робити.

А ще я зрозумів: коли ти нічого не маєш, тобі нема чого втрачати, і ти підходиш до вирішення питань свіжо і з відвагою. У нашій єпархії ми збираємося з нашим найціннішим ресурсом — людьми. Збираємося разом подумати, що означає бути разом, бути єпархією, допомагати один одному і нашій країні, де йде війна. І нехай ми робимо не стільки, скільки хочемо, але робимо з любов'ю, і ми все одно щасливі, навіть у наших масштабах.

Ця історія для мене багато в чому і про Україну. Наше суспільство — голодне, молоде, але воно готове приймати сміливі рішення і робити нехай маленькі справи, але щодня.

Я бачу таку здатність у багатьох молодих українців. У різних ситуаціях вони не тільки можуть бути на рівні, але часто ще і випереджають своїх ровесників у Європі. Я бачу це по студентах УКУ.

У Чикаго на благодійному вечорі зі збору коштів для УКУ зі мною поруч стояла наша студентка, яка, працюючи над дипломом, використала джерела на дев'яти мовах. І тоді я запитав: хто з студентів університету таким чином писав свою наукову роботу? Адже зазвичай дві-три іноземні мови вважаються великим досягненням. Ми самі собі повинні робити більше, і часто це важко, іноді це ламає, але водночас дозволяє жити цікавим життям.

Ми не повинні йти в Європу тільки з простягнутою рукою і казковими мріями. Я намагався говорити про це зі співвітчизниками ще на Майдані. Наші європейські проекти будуть зрілими тільки тоді, коли ми зрозуміємо, що це наш внесок у спільну справу, а ми своєю присутністю і своїми справами зможемо щось змінити в самій Європі на краще. І питання лише в тому, з чим ми йдемо і куди ми йдемо, як виховати в собі свідомість того, що ми самі маємо бути рівними партнерами і навіть донорами.