Український журналіст, радіоведучий, телеведучий, ведучий політичного ток-шоу Свобода слова на каналі ICTV та телемарафону Єдині новини Вадим Карп’як багато читає про Другу світову війну, адже паралелі з російсько-українською війною напрошуються самі по собі. В День пам’яті та перемоги над нацизмом він поділився з NV своїми роздумами про роль України у Другій світовій війні, міфі із нею пов’язані, історією своєї сім'ї під час війни та розповів про сучасні книги про війну, які його найбільше вразили і які він радить почитати.

— Які радянські, а зараз і російські міфи про Другу світову війну та Україну в ній є найнебезпечнішими, як сучасна Україна може їм протистояти?

— Найнебезпечнішим міфом стосовно Другої світової я вважаю міф про те, що Радянський Союз переміг нацизм і фашизм.

По-перше, італійський фашизм переміг не Радянський Союз, а, по-друге, нацизм не був би переможений Радянським Союзом без допомоги союзників. У цьому сенсі Дональд Трамп, звичайно, частково має рацію. Якщо мірятися кількістю загиблих, то так, Радянський Союз має сумне перше місце статистично, але без американського ленд-лізу нічого б не було, без допомоги союзників нічого б не було. Те, що досі багато людей не розуміють цього простого моменту, — це, швидше, наше недопрацювання.

Ще одним міфом є недооцінка українцями свого внеску в перемогу в Другій світовій війні. Це навіть не зовсім міф, а саме недооцінка. Так сталося, що тоді ми опинилися розірвані між кількома країнами, але найжахливіші події Другої світової відбувалися на території України. Мільйони українців загинули. Це був епіцентр.

Є прекрасна метафора у Тімоті Снайдера про те, що і Перша, і Друга світові війни концентрувалися довкола України та українських земель. Ідея Гітлера про родючі чорноземи базувалася на українських землях, а не на болотах Петербурга чи Москви. Гітлеру потрібна була Україна, і Радянському Союзу була потрібна Україна. Отже землі України були в епіцентрі Другої світової. У центрі урагану завжди найнеспокійніше. Навколо ви бачите, що діється: літають будинки, автомобілі, тіла людей, але ви не бачите, що відбувається в епіцентрі. Там найжахливіше, але цього ніхто не бачить. Україна була цим епіцентром. Усі бачили, що відбувалося довкола, але те, що відбувалося в Україні під час Другої світової, майже ніхто не помічав, бо це був самісінький епіцентр, куди око історика рідко заглядало. Коли ж туди починають заглядати і використовувати науковий, історичний інструментарій, щоб розібратися, що тут було, виявляється, що наша роль у перемозі, у причинах і в тому, як закінчилася Друга світова, значно більша, ніж ми собі іноді дозволяємо думати.

Звісно, Друга світова торкнулася моєї сім'ї, і це завжди болюча тема, яку проговорюють у сім'ї, але, звичайно, це не найулюбленіша тема розмов. Один мій дід за допомогу бандерівцям був у радянських таборах, а другий дід, який через заробітки в Австрії вивчив німецьку мову, працював у радянській армії перекладачем із німецької. Одна моя бабуся ледь не була вбита німцями у своєму будинку: п’яний німець цілився в неї і, на щастя, промахнувся просто через сп’яніння. Іншу мою бабусю зґвалтував солдат радянської армії, коли звільняв село від німців. Тобто це складна історія, і немає в Україні сім'ї, яку б не торкнулася Друга світова.

Це все потрібно проговорювати, розповідати дітям, але це не привід для якоїсь гордості. Це треба знати, щоб розуміти, що нас сформувало, адже це значною мірою формує нас — розуміння нашої історії та місця нашої сім'ї в цій історії.

Те, що Росія, слідом за Радянським Союзом, називає Великою Вітчизняною війною, — це лише один шматок Другої світової війни, причому суто радянський. Союз, обрізаючи ці хроніки, виносив себе за дужки тих, хто почав Другу світову.

Друга світова почалася 1 вересня 1939 року з нападу на Польщу і подальшого поділу Польщі між Союзом і Німеччиною. Якби Радянський Союз вів історію Великої Вітчизняної від 1 вересня, то довелося б визнавати, що вони окупували Польщу. Це навіть Радянському Союзу не дуже хотілося визнавати так прямолінійно. Тому вони почали свою історію Другої світової з червня 1941 року, коли німці напали на Союз, і закінчили травнем 1945 року, коли була підписана капітуляція німців у Берліні. Але Друга світова ще тривала фактично чотири місяці, поки 2 вересня японці не підписали капітуляцію перед американцями. Тобто Радянський Союз вибрав із усієї Другої світової тільки те, що було вигідно для формування цього великого міфу.

Насправді Радянський Союз не просто так узяв цю історію. Це почалося значною мірою за Брежнєва. До його епохи стало зрозуміло, що ніякого комунізму на горизонті немає. Усі зрозуміли, що комунізму не буде, а людям була потрібна якась велика ідея. Тому брежнєвські ідеологи сконструювали цю ідею «перемоги» над нацизмом і фашизмом. І, як ми бачимо, цю ідею досі експлуатує Путін, бо іншої великої ідеї в них просто немає. Путін не може дивитися в майбутнє і пообіцяти світле майбутнє для росіян, тому він далі використовує тему «як колись було класно, ми народ-переможець, і проти супостата воювали». Це великий наратив. Росія не змогла розробити свій наратив, намагалася зі своїм «вєлікім рускім міром», але це не злетіло, тому знову повернулися до Другої світової, точніше до її частини, яка називається «Велика Вітчизняна».

Україні це варто забувати, бо Україна брала участь у Другій світовій. Наші території, які на той час були під Польщею, прийняли загарбників з обох боків, а потім ще й відбивалися після того, як формально агресори (маються на увазі німці) були переможені. Наша боротьба завдяки УПА тривала ще кілька років, і це один із найуспішніших прикладів партизанської війни у світі, яка відбувалася без зовнішньої підтримки. УПА після 1945 року не мала підтримки, ніхто їх не забезпечував зброєю, це була чиста партизанка, яка трималася на власних внутрішніх ресурсах.

— Які книги ви б порекомендували прочитати для глибшого розуміння подій Другої світової війни, особливо тим, хто тільки починає цікавитися цією темою?

Складно брати на себе ризик рекомендувати якусь літературу стосовно Другої світової війни. З власного досвіду порадив би почитати працю історика Ентоні Бівора Друга світова війна. Свого часу вона справила на мене велике враження — це дуже повний і цікавий виклад, який дає уявлення про війну загалом, і конкретно про Другу світову. Я бачу зараз багато паралелей із нашою російсько-українською війною.

Із художньої літератури можу порекомендувати дуже незвичну книжку польського автора Тадеуша Боровського У нас, в Аушвіці. Це замітки Боровського з його таборового життя в Аушвіці. У цих замітках і художніх замальовках він доходить до парадоксального висновку, який не дуже люблять підіймати на поверхню: усі, хто вижив у німецьких концтаборах, вижили за рахунок когось. Система була побудована так, що, аби самому залишитися живим, ти мусив когось відправити на смерть.

Це настільки його пригнітило… Він вижив, дочекався звільнення з табору, але настільки перейнявся цією системою і тим, як люди в нелюдських умовах намагаються виживати, як вони нормалізують цю ненормальну ситуацію, що через кілька років, не можучи з цим змиритися і дивитися, як люди, які це пережили, героїзують себе, наклав на себе руки. У такий спосіб він також дав зрозуміти, що те, що він живий, — це кров на його руках. Це було його відчуття. Абсолютно несподіваний погляд на жертв Другої світової, які в його викладі опиняються не такими вже й безневинними. Він не применшує їхніх страждань, але дивиться на це з холоднокровністю, буквально препарує цю систему. Я читав її в перекладі українською мовою Олександра Бойченка. Це один із найсильніших текстів про Другу світову, які я читав.