Режисер Мстислав Чернов не вважає, що фільми про російсько-українську війну здатні кардинально змінити хід подій. «За ті 12 років, які я провів у зонах конфлікту і на війнах, — говорить він в інтервʼю NV, — я розчарувався в тому, що журналістика і кіно можуть щось змінити в глобальному сенсі».

«Але я відчуваю, — продовжує він, — що кіно все ж зберігає силу пробитися до людського серця і апелювати напряму до емоцій, а не тільки до фактів. Особливо зараз, коли довіра до журналістики підірвана цілеспрямованими атаками на неї з боку політиків і деяких радикалізованих шарів суспільства — і я кажу не тільки про Україну, а й про західні країни».

Водночас режисер впевнений, що його документальні картини можуть дати тим можновладцям, від яких залежать важливі рішення щодо України, певний контекст. Контекст, який дозволяє їм побачити російсько-українську війну не як абстрактну геополітичну проблему, а як людську трагедію.

За словами Чернова, коли американський глядач дивиться фільм 2000 метрів до Андріївки, то починає сприймати російську агресію як home invasion [з англ. вторгнення в дім].

«Вони [американці] дуже чутливі до цього, — зауважує співрозмовник NV. — Тож вони бачать, що до нас у дім увірвався сусід-вбивця, і ми просто намагаємося захистити своїх дітей. Більше нічого. І коли вони дивляться ці кадри, то переходять від геополітичних абстракцій до абсолютно конкретної ідеї і розуміння, як воно все насправді».

За спостереженнями режисера, люди за кордоном дуже по-різному ставляться до подій в Україні.

«Коли я йду вулицями Нью-Йорка, Парижа чи Лондона, — наводить він приклад, — і дивлюся навколо себе, то розумію, що всім цим людям байдуже до того, що зараз відбувається в Україні».

Однак на показах фільму 2000 метрів до Андріївки збирається той іноземний глядач, який щиро хоче заглибитися в цю тему.

«Це певна бульбашка людей, які прагнуть зрозуміти, що сьогодні відбувається на передовій Європи, — продовжує Чернов. — І я чую їхній відгук, чую питання про те, як допомогти, як їм переконати своїх політиків в тому, що треба робити більше для України. І тоді мені здається, що не все ще втрачено. Бо вони розуміють: це війна не тільки України, це стосується абсолютно всіх європейців і американців також».

Найчастіше такий глядач після перегляду фільму питає про те, як саме він може допомогти Україні.

«Вони дивляться фільм, відчувають цей біль, їм хочеться щось змінити, — веде далі режисер. — Але що може зробити людина, яка живе за тисячі й тисячі кілометрів від Андріївки? Це питання, яке мені ставлять найчастіше: «Що мені з цим робити? Що робити з цією злістю, з якою я вийшов з показу фільму?»