Культура нової України. Калитко, Любка і Ворожбит — про місію митців під час війни
Учасники панелі Культура під час війни (Фото: Сергій Канциренко / NV)
Повномасштабне вторгнення Росії стало випробуванням не тільки для війська й тилу. Загроза нависла над всією українською культурою. Тоді, у 2022-му, не було чітких відповідей на питання про функцію і роль мистецтва в умовах боротьби за виживання нації, і чи важлива велика увага до культури взагалі. Історія показала, що побоювання виявилися марними. Чи нині вже почався культурний ренесанс, як змінилося покликання творчих людей через війну і які мистецькі меседжі від України світ побачить найближчим часом?
Генеральний партнер: Ощадбанк
Партнери: Big Wines
Під час заходу 100 людей культури. Великий вечір з NV це обговорювали Катерина Калитко, письменниця; Андрій Любка, письменник і волонтер; Наталка Ворожбит, шоуранерка і драматургиня.
Модераторка панелі Культура під час війни — директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта.
Презентуючи дискусію, вона, зокрема, зауважила: «2022 рік — це був такий момент, коли треба було собі зізнатись: навіщо ти як людина культури працюєш? Відповідей кілька. Одна — це збереження культурної спадщини. Інша відповідь — український голос на міжнародній арені. Третя — осмислення української дійсності, нашого досвіду, того, що з нами відбувається. Це більше ніхто не може зробити, крім нас, тому що тільки ми перебуваємо в цій реальності».
Наводимо найяскравіші фрагменти виступів панелістів.
Як змінилася ваша творча практика після 24.02.2022? Де ви берете сили творити?
Катерина Калитко: Думаю, всі плюс-мінус погодяться, що в перші пів року після вторгнення, щонайменше до літа 2022 року, було не до осмислення культурних практик і не до них загалом. Мені тоді здавалося: найголовніше — бути просто мурашкою і гвинтиком, яка щоденно щось робить для того, аби стояв фронт і якомога більше людей вижили, зокрема тих, хто виїздив із прифронтових регіонів. Це для мене зрештою і залишається на сьогодні головним.
Моя творча практика стала значно спонтаннішою. Я завжди боролась із твердженням, що поети богонатхненні і їх б'є в тім'ячко небесний промінь, вони пишуть, щось транслюючи крізь себе. Я завжди говорила, що пише конкретна людина з конкретним досвідом.
Я себе ловлю зараз на таких моментах, коли я просто зупиняюся посеред вулиці, відкриваю гугл-док і в нього надиктовую вірш, бо банально не встигаю його надрукувати за тим, як він у мене прописується в голові. Це з одного боку благословенне відчуття, коли тобі в цьому жахливому часі пишеться, нехай і на жахливі теми. З іншого боку, це справді страшно, тому що ти мусиш визнавати, що є щось поза тобою, якесь поле метамови, щось, до чого ти підключаєшся і воно говорить тобою, українська мова говорить тобою.
Оскільки в мене в анамнезі є також трохи прозового письма, мушу сказати, що це стало взагалі непрогнозованим, тому що неможливо собі вибудувати робочу рутину. Навіть тоді, коли ти не робиш чогось конкретного, ти все одно залежиш від того, чи був вночі обстріл, чи не ховали вчора друга і таке інше. Все це дуже залежить від дедалі тонших емоційних станів. І кабінетні години, бо проза потребує посидючості, стали величезною розкішшю, якої я собі практично ніколи не можу дозволити.
Андрій Любка: Коли почалася повномасштабна фаза вторгнення, я собі сказав, що нічого не писатиму до закінчення війни. Займався практичними речами. Пригадую, в серпні 2022 року ми були разом із друзями, з якими займаємось волонтерською діяльністю, на півдні, біля Снігурівки в Миколаївській області, ще до звільнення Херсонщини, ночували в військових. Комбат 63-ї механізованої бригади нас приймав, вони приготували плов. Він запропонував випити по 20 грамів алкоголю з метою дезінфекції, бо ми в польових умовах. Ми так переглянулись, бо це було заборонено і весь час усі повторювали, що не можна алкоголь. А він каже: ви знаєте, я в перші дні вторгнення пообіцяв собі, що не вип’ю ні грама алкоголю до кінця війни, але на третій день вторгнення зрозумів, що війна надовго. І випив.
Напевно, так само було і зі мною. Тому що обіцянку нічого не писати я порушив уже наприкінці 2022 року. Це вийшло у випадковий спосіб. Я їхав поїздом, було багато вільного часу — і просто вирішив записати тези виступу на наступний день. Створив перший вордівський документ на комп’ютері — і відтоді все почалося.
Важлива річ щодо культури — її мультиінструментальність. Вона може працювати в різних сферах і в різні моменти по-різному. Завжди навколо створюється сузір'я, галактика ідей, людей, проєктів, активностей, які створюють синергію. У перші дні вторгнення ми запустили гугл-форму для людей, які живуть на заході країни і дотичні до сфери культури. Попросили, щоб будь-хто — бібліотекар, письменник, актор, музикант, хто має вдома вільну кімнату або хоча б диван, написав, аби ми його зареєстрували і зістикували з людьми, дотичними до сфери культури, які їдуть із небезпечних зон на захід. Таким чином людина культури прийме людину культури. Це було про людей, які ніколи одне одного не бачили, могли бути з різних сфер, але йшлося насамперед про довіру, про те, що ми робимо разом спільну справу. Ця ініціатива в перші дні дуже жваво була підхоплена, дуже добре спрацювала.
Коли я почав збирати гроші та купувати автомобілі для війська, виявилося, що люди, які донатять мені — це передусім люди культури, люди, які створюють культуру, від Оксани Забужко і Тіберія Сільваші до гурту ДахаБраха. І люди, які споживають культуру, які ще вчора приходили на фестивалі, презентації, на Книжковий арсенал, а зараз донатять. Так створюється зв’язок, який базується на довірі.
Минулого року мені дуже «пощастило»: я зламав ногу і на три місяці опинився у кріслі колісному. Коли ти сидиш лише в телефоні і можеш роботу, яку ми не зупиняли, продовжувати лише онлайн, але не можеш нікуди поїхати, нічого зробити, ні з ким зустрітись, у тебе вивільняється купа вільного часу. Виявилося, що писання для мене створює віддушину, спосіб проживання. Суспільна активність, волонтерська діяльність часто втомлює, часто вона невдячна, брудна, складна, з неї хотілось би в якийсь момент зійти і сказати, що ось зараз, чи, може, з наступного бюджетного року Міноборони буде займатися постачаннями всього, що треба війську. Але якщо знайти баланс між тим, що ти робиш, і творчістю, яка допомагає перш за все психотерапевтично тобі, тоді можна рухатись далі.
Наталка Ворожбит: 24 лютого 2022 року я сиділа в темній кімнаті і давала інтерв'ю одному іноземному журналісту, який повторював: їдьте з України, чому ви не їдете? Я сказала: ніколи, це моя країна і ніщо мене не змусить з неї поїхати. Вже наступного дня я стояла в 30-годинній черзі з котом, мамою та донькою, і не могла повірити в те, що я це роблю. Так само, як і багато діячів культури, я думала, що ніколи більше не писатиму, тому що це не має сенсу, культура програла, такі були в мене настрої. Але вже за три місяці я в театрі Каммершпіле в Мюнхені підписувала угоду про п'єсу про українських біженок. Я не хотіла її писати, але розуміла, що, напевно, це єдине, що я вмію, і єдине, що врятує мене.
З 2014 року я почувалася більше дослідницею війни. Вона не торкнулась мене фізично, але я їздила багато на схід України, ми займалися театральними соціальними проєктами, підлітками, переселенцями, з військовими робили багато вистав і таке інше. Фіксували документально, фільми робили. Крім страху і суму, була ще насправді цікавість це досліджувати. Для драматурга це надзвичайно важливий досвід. А після 2022 року вже нецікаво. Просто сумно і страшно, але ти не можеш цього не робити.
Я в якийсь момент зрозуміла, що сама стала об'єктом дослідження, що тепер це моя особиста історія. З одного боку, я більше знаю предмет, про який пишу. А з іншого боку, іноді здається, що мені менше стали вірити. За кордоном дуже часто до українців ставляться як до людей травмованих, не здатних на діалог, не здатних відсторонитися від ситуації, бо вони занадто в цьому.
До 2022 року ми не дуже були цікаві з нашою війною за кордоном. А після 2022-го я почала вчитися розділяти аудиторії, вони дуже змінились, українська та іноземна. І ти не можеш не враховувати, для кого пишеш. Зараз ти постійно думаєш, що іноземцям маєш щось пояснювати, нести якусь просвітницьку інформацію, хоч і все одно з розважальним змістом. Тому що це театр, все одно треба, щоб було цікаво в залі, іноді весело. А з українцями зовсім по-іншому слід розмовляти, враховуючи їхній досвід.
Яким є призначення творчої особистості зараз? Яка доля чекає на українську культуру?
Катерина Калитко: Я загалом не люблю історій про «в чому моє покликання, для чого я живу…» Ну, на нас усіх це накочує періодично, особливо коли ти робиш щось конкретне і в такому часі, якого твоє покоління ще не знало. Мушу констатувати: мені значно цікавіше в Україні і з українською аудиторією, ніж із закордонною. Хоча це дуже потрібна річ, коли ми їздимо, адвокатуємо Україну і не даємо їй зникнути з порядку денного, попри те, що кількість актуальних конфліктів збільшується і увага розпорошується. Але тим не менше, цілком очевидно, що велика історія відбувається зараз, і мені просто страшенно цікаво дивитися, як змінюються спільноти, як змінюємося ми, як ми взаємодіємо.
Ми обростаємо страшенною кількістю драм і неврозів, це видно по характеру наших дискусій. І важливо не пропустити це все, не проґавити, якщо ти хочеш говорити своєю мовою зі своїми людьми. Мені здається страшенно важливим бути серед своїх і відчувати, чим це все живе. Я не знаю, чи це покликання, чи моя внутрішня потреба. Я хочу собою, своїм голосом, своєю мовою, письмом тримати силове поле української мови, щоби воно не послабилось, не здало своїх кордонів. Щоби воно тримало глибину та відкривало в собі нову, і було видимим у світі.
Щодо закордонних майданчиків — мені здається, там теж дуже швидко все змінюється. Це не завжди можливо відстежити, описати та розкласти по комірках, але моє дуже ірраціональне відчуття, що ось уже настав момент, коли ми щойно встигли окреслити себе як контур на мапі, щойно почали якимись кольорами цю мапу наповнювати. Щойно трохи пояснили світові, як виглядає російська агресія, ще не до кінця, бо багато кому вдається від цього відмахнутись. І вже настає момент, коли нам потрібно говорити про те, що ми таке, крім того, що антиросія. Бо багато людей, які до того не вникали, що існує Україна і чим вона є, нас маркували як — ну, окей, антиросія, країна, яка воює з Росією культурно та військово. Але чим ми є самі для себе і чим хочемо бути для світу — це теж до питання нашого гранд-наративу, про яке ми сперечаємося вже роками. Мені здається, що зараз ми дійшли до критичного моменту, коли з цим потрібно якось колегіально визначатись. Тому — якщо я можу якось своїм голосом брати в цьому участь, хай буде і така місія.
Андрій Любка: Минулого року в жовтні я їздив Канадою та Штатами з адвокаційним туром, лекціями, презентаціями про роль української культури під час війни. Перед виступом у Центрі Кеннана в Вашингтоні мені порадили менше звертати уваги на те, якою успішною є сьогодні українська культура. А в мене були слайди про те, як Жадан збирає Палац спорту і читає вірші, як Океан Ельзи дає п’ять концертів поспіль, як стоїть черга до нової книгарні Віват тощо. Мені говорять певні українські офіційні особи: дивіться, ми тут ходимо і жебраємо в усіх гроші. Ви прийдете і будете розповідати про те, як усе добре в Україні, люди ходять на концерти, купують книжки, розважаються. Це не зовсім сходиться з тим, що робимо тут ми, воно може зайти в суперечність.
Мені здається, якраз навпаки. Культура в якийсь спосіб, інтуїтивний, напевно, випереджає час і формулює ті посили, які стануть актуальними завтра і на які нам треба опиратися, будуючи свої плани та стратегії сьогодні. 2022 року добре працював метод розчулення, коли ми хотіли отримати емпатію, показати величезні жертви, підсвітити варварство росіян. Та згодом цей спосіб комунікації почав викликати байдужість, бо його було дуже багато. А ще потім він почав викликати роздратування, мовляв, ми і так знаємо, не треба це весь час повторювати.
Українська культура переживає ренесанс у такий складний час не лише тому, що є якась прекрасна підтримка з боку держави. Передусім це великий запит із боку суспільства, від тих людей, які приходять на українські, зокрема, літературні події, заповнюють величезні зали в Запоріжжі, Харкові, Миколаєві, в інших містах. Цей запит можна прослідкувати за станом інфраструктури у культурній сфері, ринку, книгарень, за аншлагами на виступах хорів, виставах тощо.
Це одна з тих історій, які показують нас, по-перше, сильними, по-друге, креативними. Які виводять нас із вічно ретрансльованого плачу Ярославни про те, що ми можемо бути лише жертвами. Це та річ, яку, думаю, важливо віддзеркалити, відрефлексувати в українське суспільство. Бо ми у глибокій депресії перебуваємо, забувши про те, що ми четвертий рік чинимо героїчний та успішний опір загарбнику. Попри різні міжнародні катавасії, геополітичні зміни тощо, ми надалі стоїмо.
І, можливо, роль української культури полягає в тому, аби створити цей новий патерн, нову модель успішного українця, показати її, підсвітити. Зробити її частиною не лише закритих обговорень і конференцій, але також поп-культури. Для того, щоб українець бачив свою країну як сильну і креативну. Країною, яка створює, яку неможливо зламати.
Наталка Ворожбит: У чому моя місія? У тому, щоби вчасно вночі відреагувати на тривогу, зрозуміти, що й куди летить і відправити дитину в паркінг. Це переважує всю мою діяльність. Але якщо говорити ширше — я хочу робити те, що я вмію робити в ці часи, і якнайкраще. Я не маю права робити це гірше, цей час потребує саме максимальної творчої концентрації.
І ще вважаю важливим розвивати галузі, в яких працюю, — кіно і театр. Нас оточують такі історії, до мене кожного дня приходять люди і кажуть: напиши про це, про те… А я хочу, щоб було багато людей, які вміли би самі розповідати свої історії, які вчились би писати п'єси, прозу, кіносценарії. Я хочу в цьому процесі брати участь. У Театрі ветеранів є певна школа, ветеранів навчають писати п'єси. Це крім важливого терапевтичного ефекту, дуже розширює наше професійне середовище. Я впевнена: найкращі твори про війну будуть написані саме людьми, які її пройшли.
