Чому наше суспільство працює не за правилами
Ольга Духніч: «Ми інтуїтивно хаотичні» (Фото: Denisfilm/Depositphotos)
Це одночасно й суперсила, і удар по колективній моралі
Два питання займають мене деякий час як соціального психолога.
1) Чому ми в українському суспільстві так переймаємося порушенням нашої індивідуальної гідності й відчуваємо навіть нюанси, де вона загрожена (не так в ресторані надали послугу, наприклад), але при цьому доволі часто не гідно поводимося з людьми, які знаходяться поза нашим близьким колом, і радше використовуємо їх, ніж бачимо як інших людей, з якими маємо ділити світ можливостей (всі ці ситуації в чергах, маршрутках, оренді житла, ставленні до маленьких дітей — де завгодно).
2) Чому ми не є суспільством, в якому виникає порядок. Ми інтуїтивно хаотичні, але при загрозі, як камінчики в калейдоскопі, утворюємо певний малюнок за незрозумілими принципами.
Зрештою це привело мене до концепції «узагальненого Іншого» американського соціолога Джорджа Герберта Міда. За Мідом ті люди в суспільствах, які зважають одне на одного, є носіями внутрішнього образу суспільства. Тобто вони здатні бачити іншого, який не є родичем або близьким, з його потребами та інтересами, і надавати йому таке ж місце в соціальному просторі, як собі або куму, та йти на певні компроміси, які виробляють загальні норми.
Наші вимоги до держави високі, а власні зобов’язання перед нею слабкі
Ми цього не робимо. Чому?
Узагальнений інший формується в дитинстві, коли ми навчаємося ставити себе на місце інших людей, наприклад на етапі рольових ігор.
Рольові ігри в дитинстві також дають усвідомлення понадособистих загальних правил, які вищі за наші симпатії і якими всі мають коритися.
В результаті ми отримуємо розуміння того, що інші люди — інакші, мають свої потреби, поводитися треба цивілізовано, правила однакові для всіх, а головне, це дозволяє прогнозувати чужу поведінку не в егоїстичній манері «все, що робить інший, — це або добре, або погано для мене».
Це важливий момент, бо соціальний порядок виникає спочатку як передбачувані взаємні очікування, які вже потім закріплюються в нормах.
Сталося так, що ми на рівні суспільства не маємо цих передбачуваних взаємних очікувань, бо не маємо остаточно сформованого узагальненого іншого. Тому наше суспільство працює не за правилами, а за мережами довіри.
Чому так сталося?
1. Правила, в яких ми існували як суспільство, ніколи не були стабільними. Вони були чужими, декларованими, спочатку імперськими, потім радянськими, і часто були спрямовані вбивати.
Тому наша суперсила — не довіряти нормі (правилу), а читати контекст.
2. Наш універсальний інший виглядає як ситуативний, бо все буде «як домовимось», «як заведено саме зараз», «правила працюють для своїх», «діяти треба залежно від того, хто перед тобою». Це надає суттєвого удару по колективній моралі.
В результаті наша моральність персоналізована, ми розвиваємо повагу лише до себе та тих, хто близький нам. При цьому держава — це такий зовнішній сервіс, суспільство — абстракція, а я особисто винен тільки своїм.
Тому вимоги до держави високі, а власні зобов’язання перед нею слабкі: «держава — чужа, завжди бере більше, ніж дає, чого це я маю щось віддавати?», «де можна — не платитиму», «де можна обійти — обійду».
І це не аморальність, а така раціональна адаптація в умовах відсутності довіри та узагальненого Іншого.
Хороша новина — війна це може змінити. Зміни відбуваються повільно, але надія є.
Текст публікується з дозволу авторки
Більше блогів тут
