Союзники зрадили. Як Лондон і Париж таємно відмовилися від договорів із Варшавою про взаємодопомогу на початку Другої світової

Терміново 12 вересня у французькому містечку Аббевіль зустрілося вище британське та французьке керівництво. Лондон представляли тодішній прем'єр Невілл Чемберлен та міністр оборони Альфред Чатфілд, Париж — Едуар Даладьє, теж прем'єр-міністр, і начальник штабу армії генерал Моріс Гамелен.

Рівно рік тому в Мюнхені обидва прем'єри були впевнені, що примусили до миру канцлера Рейху Адольфа Гітлера, фактично дозволивши йому розчленити і захопити Чехословаччину. Тепер вони мали виконати союзницький обов’язок перед Польщею. І знову дали задньої.

Рішення, прийняте тоді в Аббевілі, було настільки ж ганебне, як і Мюнхенська угода. У жодному разі ні французькі, ні британські війська не вестимуть подальших воєнних дій проти Третього рейху — на цьому погодилися обидві делегації. Проголосили про створення Англо-французької вищої військової ради (далі AFSWC) та й роз'їхалися. А польському керівництву не посоромилися повідомити про запланований широкий наступ на Рейх. Мовляв, його здійснюватимуть 40 дивізій, в тому числі одна бронетанкова дивізія, три механізовані дивізії, 78 артилерійських полків і 40 танкових батальйонів.

Про анемічні зусилля союзників пише французький дослідник світової дипломатії Жан-Батіст Дюрозель: «Чемберлен 12 жовтня заявив: «Мирні умови, які починаються з того, що виправдовують агресію, не можуть бути прийняті. Пропозиції, що містяться в промові канцлера Гітлера, невиразні, непевні й не включають жодного натяку на виправлення шкоди, завданої Чехословаччині й Польщі««. Він запевняв, що «мирний наступ» Німеччини зазнав поразки.

На це наступного дня німецький уряд зробив заяву: «Тоді як фюрер висловив конструктивні пропозиції для побудови мирної та захищеної Європи, Чемберлен і його кліка вибрали війну».

До слова, на той момент у Чемберлена був рак, і він про це знав. Хвороба забере його у засвіти вже в листопаді 1940-го. Здавалося б, в останній рік свого життя прем'єр міг би бути більш рішучим. Та, певно, вроджена аристократична дипломатичність заважала серу Невіллу приймати жорсткі рішення, які здавалися йому неконтрольованим виявом емоцій.

Жалюгідна резолюція зустрічі в Аббевілі буде засекречена на добрі пів століття. Про неї не згадує Вінстон Черчилль у своїх спогадах про війну. Вона відсутня навіть у скрупульозного Дюрозеля. Хоча він основну свою працю перевидавав 16 разів, щоразу доповнюючи її новими даними.

Бо справді рішення Аббевіля було фатальним. AFSWC збиралася ще кілька разів — то в Лондоні, то в Парижі, то в Біарріці. Щоразу видавала комюніке, мовляв, не залишимо союзників у біді, але ж з’явилися нові обставини війни, а їх слід іще проаналізувати.

А вони не могли не з’явитися. У квітні 1940-го перед вермахтом склала зброю Данія, за нею — Норвегія. Німці зразу ж замінували протоки Великий і Малий Бельти, які сполучають Північне і Балтійське моря. І тепер британський флот аж ніяк не міг прийти на допомогу Польщі з моря.

До того ж 17 вересня 1939-го армія Сталіна вдарила Війську Польському в тил — Москва з Берліном поділили Польщу. Це й передбачали таємні протоколи пакту Ріббентропа-Молотова, прийняті за пів місяця до цього.

Члени AFSWC безпорадно розводили руками перед журналістами. Бо тепер треба було оголошувати війну ще й Москві. А до цього ні Лондон, ні Париж були геть не готові — бо як доправити свої війська хоча б на північне узбережжя Чорного моря?

AFSWC усе ще збиралася, доки в червні 1940-го німецькі танкові дивізії не прошили французькі поля аж до Парижу. А вже у вересні люфтвафе не почала нещадно бомбардувати Лондон.

Найбільш саркастично, але правдиво, про діяльність AFSWC писав американський тижневик Time у квітні 1940-го. «До Лондона на своє перше засідання як високопоставленого члена Вищої військової ради союзників поїхав кривоокий маленький Поль Рейно, новий більш активний прем'єр-міністр Франції, — писав журнал. — І його електорат, і британці очікували певних ознак нової енергії від Ради. Вони отримали офіційне комюніке: „[Обидва уряди] взаємно зобов’язуються, що під час нинішньої війни вони не будуть ані вести переговори, ані укладати перемир’я або мирний договір, окрім як за взаємною згодою… Вони зобов’язуються підтримувати після укладення миру спільність дій стільки часу, скільки це буде необхідно…“»

Далі Time писав, що британський міністр економіки війни Рональд Гібберт Кросс оприлюднив план союзників скупити всі цьогорічні експортні надлишки врожаю, а також товарів на Балканах, щоб Німеччина їх не мала. Але цей план іще потребує «певної реалізації».

Time повідомляв сенсаційні речі: «В Алеппо французькі та британські воєначальники зустрічалися з вищим командуванням Туреччини і розробили в найдрібніших деталях плани дій трьох сил у разі вторгнення Німеччини на Балкани або кавказької війни з Росією. Балкани гули повідомленнями (заблокованими в Лондоні та Парижі), що Туреччина пообіцяла союзникам вільний прохід через протоки Босфор та Дарданелли для військових цілей і використання своїх гаваней у Трапезунді, Самсуні та Синопі для блокади Чорного моря».

Тобто реальні можливості переломити хід війни, яка тільки починалася, на бік Лондона і Парижа були. Вони ж ними не скористалися.

Бо, як писав Time у квітні 1940-го, тодішній британський перший лорд Адміралтейства Вінстон Черчилль у своєму недільному радіозверненні чітко висловив цю позицію: «Не є частиною нашої політики прагнути до війни з Росією».

Зла іронія! У вересні 1944-го, коли союзники вже гнали нацистів із захоплених земель, саме польські солдати під командуванням генерала Мачека звільняли Аббевіль.

Уся ця історія показує, що великі демократичні держави часто демонструють потуги допомогти меншим державам у разі агресії сусідів. Однак доволі нечасто виконують свої обіцянки. На жаль, шкодячи собі ж.