Уперше надруковано на americanpurpose.com. Колонка опублікована з дозволу редакції
Сусідні «східні» країни, як-от Польща та держави Балтії, які пам’ятають довгу історію російської агресії, звісно, були за вступ України. Але не так були налаштовані ключові учасники, починаючи з президента Байдена і канцлера Шольца. Щоправда, вони внесли дружню нотку, заспокоївши президента України Володимира Зеленського іншими призами: американськими касетними боєприпасами, великою кількістю німецьких танків і системами Patriot. Але точно не крилатими ракетами великої дальності, які, не дай Боже, можуть уразити безпосередньо Росію. Президент Франції Макрон усе бубонить про гарантії безпеки. У тому ж ключі Байден продовжує просувати «ізраїльську модель»: багато спорядження, але жодних офіційних зобов’язань щодо захисту. Ми, звісно, з вами, але.
Що потрібно для отримання надійних гарантій?
У своїй книзі «Зброя серпня» Барбара Тачман описує розмову між британським і французьким генеральними штабами про планування спільних дій проти кайзерівської Німеччини. Для французів, союзників Великої Британії по Антанті, екзистенціальне питання полягало в тому, чи буде «Віроломний Альбіон» воювати на їхньому боці.
Щоб заспокоїти французів, англійці запитали генерала Фердинанда Фоша: «Яка найменша британська військова сила могла б надати вам якусь практичну допомогу?»
Фош холодно відповів: «Один британський солдат, і ми подбаємо про те, щоб його було вбито».
Передплатіть, щоб прочитати повністю
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
У цьому суть надійної гарантії: у союзників мають бути зв’язані руки тим, що вони будуть втягнутими ab initio (від самого початку), оскільки паперові обіцянки були і будуть порушені в момент істини. Згадайте англо-французьку гарантію 1939 року для Польщі від нацистської Німеччини. Коли Гітлер напав, Лондон і Париж, підкоряючись обов’язку, оголосили війну Берліну. Але інтервенції не було, і через шість тижнів із Польщею було покінчено. Велика Британія і Франція почали воювати тільки тоді, коли Вермахт напав на них самих у 1940 році.
Ці уроки можна застосувати і до України. У ядерну добу, коли існує загроза появи мільйонів жертв протягом кількох годин, «одного солдата» недостатньо. Одна нація не буде кінчати життя самогубством заради іншої. А як же НАТО, яка десятиліттями стримувала Радянський Союз, що мав ядерну зброю, під час холодної війни?
Держави терпіти не можуть, коли їх втягують у чужі війни
Легендарна стаття 5 НАТО навіть не містить твердої обіцянки завжди, подібно «трьом мушкетерам», дотримуватися девізу «один за всіх і всі за одного». Вона просто зобов’язує Північноатлантичний альянс діяти «індивідуально або спільно, як він уважатиме за необхідне, включно із застосуванням збройної сили». Отже, можна діяти — а можна й не діяти.
Причиною цієї хиткої обіцянки була незгода Конгресу США відмовитися від своєї прерогативи оголошувати війну, а також давня відраза до «заплутаних союзів». Однак історія доводить, що навіть ця слабенька гарантія спрацювала. Тільки не з «одним солдатом», а з мільйоном солдатів, що розтягнулися вздовж кордону між Сходом і Заходом. Цей «листковий пиріг» складався з американських, бельгійських, британських, данських і німецьких військ, а французи перебували трохи далі на південному заході Німеччини.
Це розгортання дало Радянському Союзу сигнал: якщо ви нападете на Західну Німеччину, найуразливішу країну (сьогодні це Україна), вам доведеться атакувати всіх нас, включно з 250 000 американських солдатів, озброєних 6000 одиниць тактичної ядерної зброї. На початку 80-х до складу арсеналу увійшли ракети «Pershing II», які могли долетіти до Москви. Оскільки ці «євроракети» були здатні долетіти до столиці, вони були фактично стратегічними, і тому СРСР також мав націлюватися на сухопутні сили США у себе вдома, що могло спровокувати глобальну війну. Мова про так зване «зчеплення». Грубо кажучи, Америка була ідеальною заручницею європейської безпеки. Розгортання заздалегідь, на випередження не залишило вибору для Сполучених Штатів.
Проте одних «розтяжок», таких, як контингенти розміром із бригаду, розміщені НАТО в країнах Балтії, у Польщі та Румунії, недостатньо, щоб викликати повномасштабну автоматичну відповідь, що передбачає використання бомби. Отже, їхнє стримувальне значення обмежене.
Великі держави понесуть обмежену кількість жертв, щоб уникнути повномасштабних бойових дій із менш ніж екзистенційних причин. Згадайте Рональда Рейгана, який пішов із Лівану після того, як одним махом було вбито 241 морського піхотинця. Біллу Клінтону знадобилося набагато менше — лише вісімнадцять військовослужбовців, аби піти із Сомалі. Україна набагато важливіша за будь-яку з цих країн. Проте 2014 року Захід відповів лише м’якими санкціями, коли Володимир Путін захопив Крим і Південний Схід. Мінські угоди 2014 і 2015 років не передбачали навіть паперової гарантії. Їхньою метою було лише припинення вогню та відведення важких озброєнь. На Володимира Путіна ці заходи не справили особливого враження — як показав 2022-й.
Захід також не кинувся на допомогу, коли Путін почав повномасштабну атаку на Київ. Спочатку він надсилав лише захисне спорядження: шоломи та бронежилети. Потім посипалися боєприпаси. Лише цього року в скромних кількостях надійшла така серйозна зброя, як танки, крилаті ракети й обіцянка бойових літаків. Зеленському цього недостатньо для того, щоб відкинути російські війська, тепер прикриті багатоярусним масивом траншей і укріплень, які гальмують його контрнаступ. Тим часом Байден продовжує бурмотіти про російсько-американські переговори в грудні. Кожен упливовий член НАТО підтримує зворотні канали зв’язку з Кремлем. Не дивно, що президент України зустрів комюніке НАТО на Вільнюському саміті з ледь приховуваним розчаруванням.
Йому слід було б припустити, що так усе і буде. У червні секретар НАТО Єнс Столтенберг задався питанням, «як ми можемо наблизити Україну до НАТО, якому вона належить». Під час саміту у Вільнюсі Столтенберг висловився набагато стриманіше: «Ми надішлемо Україні запрошення вступити до НАТО, коли погодяться союзники і будуть виконані умови». Загалом, це станеться «далеко в майбутньому», якщо взагалі коли-небудь. Байден та інші натівські гранди заспокоїли Зеленського, запропонувавши прийняти Україну до Альянсу з формулюванням «можливо, коли запанує мир».
А тепер подивіться на це з боку Путіна. Якщо Північноатлантичний Альянс утримає Україну від членства після врегулювання, у нього будуть усі причини у світі — і, безумовно, гарний привід — продовжувати боротьбу, щоб цьому запобігти. Навіть «замороженого конфлікту» — ні війни, ні миру — було б достатньо, щоб відтермінувати вступ України до НАТО на невизначений термін.
Проте Зеленський отримав приємні втішні призи від G7. Клуб провідних економік Заходу пообіцяв довгострокову фінансову і військову допомогу. Канцлер Німеччини Шольц хоче відправити ще кілька зенітних комплексів Patriot, які можуть збивати ракети великої дальності і високолітаючі літаки. Це непогана перемога, оскільки Росія панує в небі над Україною. Але реальних гарантій — не кажучи вже про членство в НАТО — Київ не отримає.
Надійний захист вимагає не просто допуску, а й «листкового пирога 2.0». На жаль, цього не станеться через одну з найдавніших причин державного управління. Держави терпіти не можуть, коли їх втягують у чужі війни.
Отже, чому ж «Листковий пиріг 1.0» спрацював так добре?
Тому що «перебувати там» уздовж річки Ельба було тоді набагато безпечніше, ніж сьогодні «йти туди»; тобто до російсько-українського кордону. Пам’ятайте, що Сполучені Штати вже були в Європі під час холодної війни, аж до періоду залізної завіси, як і їхні союзники, яким доводилося захищати свою землю. Перебування там покладає на іншу сторону тягар непередбачуваної ескалації, смертельний ризик на потенційно ядерному полі бою. У випадку з Україною Північноатлантичному союзу доведеться просуватися до Росії з механізованими дивізіями, підтримуваними авіацією — наступальною технікою. Це по-справжньому б звело б з розуму і без того божевільного Путіна, який робить вигляд, що готовий застосувати тактичну ядерну зброю.
Сполучені Штати та їхні союзники не стануть наражати на небезпеку цілі армії — у цьому суть цієї історії. Основне правило повоєнної епохи свідчить: жодної прямої конфронтації, а тільки опосередковані війни, які вели Сполучені Штати проти Північної Кореї і Північного В'єтнаму, негласних радянських союзників. В Афганістані Сполучені Штати таємно доставляли зброю афганським моджахедам, як показано у фільмі «Війна Чарлі Вілсона». Американські ракети «Stinger» збивали радянські бойові вертольоти.
Боротьба України проти Росії також є опосередкованою війною. Ми заплатимо і дамо озброєння, але ніколи не будемо воювати безпосередньо за Київ і тим самим викликати нестримну лють Путіна. І ми робитимемо це доти, доки Україна проявлятиме себе так само успішно, як вона проявляла себе, починаючи з лютого 2022 року. Держави не люблять підтримувати тих, хто програв. Якщо Росія подвоїть свої зусилля, на Заході пролунають голоси, що вимагають якнайшвидшого припинення вогню на користь Росії.
Тепер про позитиви. На щастя, вибір не стоїть між загальною війною і виживанням України. Раціональні інтереси Заходу диктують чотири варіанти відповіді на смертоносні амбіції Путіна.
Перший: прискорити постачання сучасної техніки в Україну. На додаток до мільярдів готівкою надішліть побільше всього: бронетехніку, літаки, системи ППО, далекобійну високоточну артилерію, крилаті ракети, ударні безпілотники і боєприпаси. Щоб придушити російські удари на своєму боці лінії фронту, Україна повинна мати можливість відповісти тим самим уже на іншому боці. Не вбивати мирних жителів і руйнувати школи, лікарні та житлові будинки, як це роблять росіяни, а відкидати російські війська. (Росія, як повідомляють, випустила мільйони касетних бомб, і пропозиція Байдена про постачання цієї смертоносної зброї просто доповнила російську версію, з якою вже знайомі українці).
Другий: зберегти і розширити санкції проти економіки Росії, що розвалюється, щоб послабити її військову машину і внутрішню згуртованість. Як показує від'їзд із країни ста тисяч «найкращих і найталановитіших», росіяни не можуть до кінця повірити, що знову ведуть Велику Вітчизняну війну проти Гітлера. Санкції, які в кінцевому підсумку можуть бути зняті, також є цінним козирем, коли справа доходить до переговорів про прийнятне припинення війни.
Третій: повернути назад оргію роззброєння, що охопила країни НАТО і Європу після того, як останнього російського солдата було виведено з Центральної Європи 1994 року. 3000 танків Німеччини скоротилися на сьогодні до 360. Необхідно відновити закриті в 90-ті роки лінії з виробництва озброєнь, які дадуть змогу в майбутньому стримати авантюризм Путіна.
Четвертий: європейці особливо повинні засвоїти, що ця опосередкована війна також є і їхньою війною. Апетит Путіна до подальшого панування загостриться, якщо він здобуде перемогу, перетворивши Україну на хитку державу, що опинилася під владою Москви. Чому б йому не розширюватися далі на захід? У будь-якому разі Путін хоче droit de review, права вето щодо своїх колишніх сатрапій і за їхніми межами. Це розуміють навіть німці, які десятиліттями гладили російського ведмедя. Зеленський мав рацію, коли заявив НАТО у Вільнюсі, що Альянсу потрібна Україна так само, як Україна потребує Альянсу.
Мета полягає в тому, щоб повернути назад російські завоювання і стримати їхні майбутні імперські набіги. На відміну від Південного В'єтнаму або Афганістану, в України є воля і вміння виживати. На жаль, оскільки перспектива членства України в НАТО надто далека, давайте хоча б передаватимемо боєприпаси доблесній нації, яка бореться не тільки за себе, а й за гідний європейський порядок.
Переклад NV
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV