Наступна зупинка — Вашингтон. Чим же все-таки закінчився саміт НАТО для України

Саміт НАТО в Литві запам’ятається водночас і публічним феєрверком з приводу прагнення України стати членом Альянсу, і результатами, що включали прорив у питанні про членство Швеції, найдокладніші та найґрунтовніші плани оборони з часів холодної війни й безпрецедентні зобов’язання Великої сімки (G7), надані Києву в царині оборони.

Почнемо з феєрверку, незвичного для Альянсу, який ґрунтується на консенсусі та цінує етикет і обережність, і закінчимо історичними підсумками.

Ще задовго до початку саміту між представниками адміністрації Байдена й іншими союзниками по НАТО почала наростати напруженість, коли Україна почала висувати свої аргументи ззовні, — з приводу того, наскільки далеко слід зайти в ухваленні зобов’язань Альянсу щодо запрошення для України та «дорожньою картою» до членства України з прив’язкою до конкретних термінів.

Заперечувати проти будь-яких фіксованих термінів запрошення для адміністрації Байдена було питанням геополітичної обережності — там побоювалися, що це втягне НАТО, а відтак і Сполучені Штати в прямий конфлікт із Росією. З огляду на те, що одним оком США вже дивляться в бік президентських виборів 2024 року, а іншим — на ядерний потенціал Путіна, навіщо ризикувати, тим паче що повноцінне членство України однак навряд чи настане до закінчення війни?

Для більш нетерплячих прихильників України — особливо, для тих, хто географічно ближче до російської загрози, але не тільки для них, — було принципово і з погляду стратегії, і морального зобов’язання, розробити формулювання, що давало би більше ясності стосовно шляху й можливих термінів запрошення до НАТО, ніж вважав прийнятним Вашингтон. Деякі з цих прихильників раніше зазнавали московської окупації та репресій, тому чудово розуміють цінність гарантій безпеки НАТО.

Навіть якщо Україна не отримає самого членства протягом деякого часу, вони хотіли продемонструвати максимальне спільне єднання заради народу, який дивом і ціною величезних людських жертв протистоїть війні та реваншистським амбіціям Росії.

Саміт у Вільнюсі «не був останньою зупинкою»

Закулісна перепалка розгорілася, коли президент України Володимир Зеленський, мабуть, прочитавши проєкт комюніке саміту, який мав бути оприлюднений, опублікував кілька постів у Twitter.

Він заперечував проти тексту наприкінці одинадцятого параграфа, який свідчив: «Ми зможемо надіслати запрошення Україні вступити до Північноатлантичного союзу, коли погодяться союзники і будуть виконані умови».

Зеленський відповів іще до оприлюднення проєкту: «Це безпрецедентно й абсурдно, коли не встановлено термінів ні для запрошення, ні для членства України. При цьому додається розпливчасте формулювання про „умови“ навіть для самого запрошення України. Схоже, що немає готовності ні запросити Україну в НАТО, ні зробити її членом Альянсу. Це означає, що залишається можливість виторгувати членство України в НАТО в переговорах із Росією. А для Росії це означає мотивацію продовжувати свій терор. Невпевненість — це слабкість. І я відкрито говоритиму про це на саміті».

Невдовзі у Вільнюсі поширилася чутка, що щонайменше один союзник «порушив мовчання». Мовою НАТО означає, що протягом узгодженого періоду часу після завершення комюніке і до його публічного оприлюднення будь-який союзник може повернутися з запереченням і відновити переговори.

Хоча незрозуміло, що сталося далі, офіційні особи, які брали участь у переговорах, описали сцени під час саміту, на яких президент США Джо Байден і радник із національної безпеки Джейк Салліван контролювали створення документа і внесення до нього рукописних змін. Зрештою, позиція США щодо членства України виявилася непохитною — вони навіть чинили опір спробам принаймні ще одного союзника хоча б заявити, що НАТО має намір вивчити способи запросити Україну вступити до Північноатлантичного союзу, коли настане ювілейний сімдесят п’ятий саміт, який пройде у Вашингтоні в липні наступного року.

З огляду на все це, було чимало галасу, коли Байден у своїй полум’яній промові у Вільнюсі привітав «незламний» український народ, але водночас не згадав або не підтримав їхнє прагнення до членства в НАТО.

Навіть після того, як НАТО оприлюднило комюніке, напруженість усе ще зберігалася.

На громадському форумі НАТО (паралельний захід саміту, організований Atlantic council) Дар’я Каленюк, українська активістка з боротьби з корупцією, провокаційно запитала Саллівана, як пояснити її маленькому синові, який спить у коридорі через авіанальоти, що Байден не готовий прийняти Україну в НАТО. Вона припустила, що це може бути «бо він боїться Росії, боїться, що Росія програє, боїться, що Україна виграє», або навіть припустила, що це «бо з Росією ведуться закулісні переговори», на яких надії України на членство в НАТО використовують нібито як розмінну монету.

Салліван тепло, але твердо відповів своїй співрозмовниці, визнавши, що світ відчуває «трепет» перед тим, яких жертв довелося зазнати українцям, коли навколо них «пекло падає на них з неба». При цьому він насварив Каленюк за «інсинуації», які були «необґрунтованими та невиправданими», і попросив, щоб ці інсинуації «було перевірено заздалегідь, аби ми могли розмовляти один з одним по-доброму і з довірою».

Крім того, додав Салліван, «я думаю, що американський народ заслуговує на певну подяку» як від уряду США, так і від решти світу «за їхню готовність активізуватися» для надання такої потужної військової допомоги Україні.

В умовах високої напруженості міністр оборони Великої Британії Бен Воллес зачепив аналогічну тему, «висловивши невеличке застереження» з приводу того, що Україна повинна висловлювати більше вдячності своїм прихильникам.

На запитання журналістів про його відповідь Воллесу Зеленський відповів: «Він може написати мені про те, як він хоче, щоб йому віддячили».

Якби не цей феєрверк, увага всього світу була б зосереджена виключно на результатах саміту.

Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган відмовився від заперечень проти членства Швеції, відкривши їй можливість приєднатися до Північноатлантичного союзу. Тож тепер Путіну доведеться мати справу з більшим і об'єднаним НАТО, що посилює свою оборону в країнах Балтії і на Крайній Півночі.

Реальний прогрес також був досягнутий, завдяки обіцянці країн Великої сімки (всі в НАТО, крім Японії), хоча вона і не має обов’язкового характеру, надавати Україні «постійну» підтримку, яку кожна країна буде визначати індивідуально, включно зі збільшенням кількості оборонної техніки, розширенням обміну розвідувальними даними та тренінгів, що різко знижує ймовірність розмивання рішучості.

У комюніке саміту НАТО йшлося про плани оборони, посилення зобов’язань щодо інвестицій в оборону і глибше глобальне партнерство, особливо з лідерами Австралії, Нової Зеландії, Японії та Південної Кореї; були також різкі формулювання щодо Китаю та попередження не надавати смертоносну підтримку його російським друзям у їхній війні в Україні.

До кінця саміту і скликання перейменованої і відтвореної Ради НАТО-Україна пристрасті дещо вгамувалися, і дипломатія втрутилася в українське питання, хоча деяка образа, ймовірно, збережеться.

Зеленський вирушив додому не з запрошенням від НАТО, а з фотографіями, схожими на родинні фото, поряд із лідерами НАТО, і зовсім іншою інтонацією, ніж його попередній меседж, висловлений у відео, яке він опублікував у Твіттері під час поїздки потягом додому до Києва: «Ми повертаємось додому з гарним результатом для нашої країни та, що дуже важливо, для наших воїнів… Уперше за роки незалежності ми сформували безпековий фундамент для України на шляху до НАТО. Це конкретні гарантії безпеки, які підтверджують сім провідних демократій світу. Ніколи раніше в нас не було такого безпекового фундаменту, і це рівень G7… Дуже важливо, що за ці два дні саміту ми розвіяли будь-які сумніви й неясності з приводу того, чи буде Україна в НАТО. Вона там буде! Уперше з цим згодні не тільки всі союзники, а й значна більшість в альянсі енергійно наполягає на цьому».

На заключному засіданні Громадського форуму НАТО я запитав міністра закордонних справ Литви Ґабріелюса Ландсберґіса, як історія запам’ятає саміт у Вільнюсі.

«Стратегічно ми виграли, — сказав він. — Ми взяли на себе зобов’язання щодо членства України в НАТО». На відміну від зобов’язання, ухваленого на саміті НАТО в Бухаресті 2008 року, яке не отримало продовження, Ландсберґіс наголосив, що Північноатлантичний союз і Україна цього разу не гаятимуть часу через невідкладність, яку створила для всіх путінська війна.

За його словами, саміт у Вільнюсі «не був останньою зупинкою». «Ми повинні розглядати його як міст. А наступною зупинкою буде Вашингтон. Отже, у нас є цілий рік. Багато чого належить зробити… Насправді саміт у Вашингтоні, можливо, стане навіть більш історичним, ніж Вільнюський».

Переклад NV

Оригінал

NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Фредеріка Кемпа. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Читайте найцікавіші колонки в нашому телеграм-каналі Погляди NV