«Кейс Вороненкова-Максакової» для України надзвичайно простий. Якщо діяти за законом. А якщо так, як зараз, то брехня породжує брехню, обростає каламутними інтерв'ю, нікчемними коментарями та іншим лушпинням, місце для якого ‒ сміттєвий ящик.
Почнемо з того, що вони, опинившись на території України, повинні були офіційно здатися владі. Їх початковий статус в нашій країні ‒ кримінальні злочинці, які вчинили один з найтяжчих державних злочинів ‒ посягання на територіальну цілісність України і здалися правоохоронним органам. У нас ловлять і судять депутатів рад Криму, які проголосували за «референдум», і вони дають свідчення, що у них є адвокати, а суд ‒ йде. Нормальний законний суд.
А вони, виходить, ніби й не злочинці, хоча їх злочин цілком і повністю задокументовано в РФ. За законом, щоб здійснити угоду зі слідством і, як варіант, залишитися на волі, вони повинні були в українському суді визнати злочин і покаятися в ньому. Потім виступає Генпрокуратура, яка говорить суду, що дані злочинці, які покаялись, активно співпрацюють зі слідством. І Генпрокуратура просить дати їм можливість до початку суду залишатися на волі під підпискою про невиїзд. Все ‒ як з усіма в подібних випадках. По закінченні слідства, зваживши всі за і проти, суд приймає рішення, позбавляти їх волі чи ні. Крапка.
Замість законної процедури нам пропонують прийняти нікому не відому таємну угоду. Прийняти те, що, на думку деяких чиновників (судді), показання Вороненкова-Максакової цінні і корисні для України. Хоча незрозуміло, що в них може бути особливо цінного, якщо вони вводять всіх в оману, кажучи, що нібито не хотіли голосувати за анексію Криму. Факти, що спостерігаються у часовій послідовності, стверджують зворотне: з боку Вороненкова-Максакової не було ніяких протестів у зв'язку з тим, що нібито без їх відома були використані їхні картки для голосування в Держдумі РФ. Я вже не кажу про те, що за новими статтями КК РФ, ініційованими і проголосованими ними, зараз, ось у ці самі дні, в окупованому за їх схвалення Криму «судять» політв'язнів кримських татар.
Тобто, і це головне, ‒ злочинці не визнають скоєного ними злочину (навіть не одного). А значить, ‒ з їхнього боку не може бути діяльного каяття. В таких випадках угода зі слідством ‒ це нонсенс. Вона можлива за схемою: спочатку ‒ визнання провини і каяття в суді, потім ‒ інше. Включаючи їх інтерв'ю, міркування про політику, Україну, Росію і т. д. Якщо ми живемо у правовій країні, то процедуру у відношенні Вороненкова-Максакової треба починати заново і законно довести до кінця. Не садити, так не саджати, якщо від них є доведена в суді користь. Якщо необхідно, то навіть надати державну охорону. Але все ‒ тільки за процедурою, головний критерій законності якої ‒ прозорість.
Питання з громадянством окреме, воно лежить в моральній площині, навіть якщо формально закони щодо Вороненкова-Максакової були дотримані. Наприклад, питання до влади: чому досі не прийнятий спрощений порядок натуралізації для ветеранів АТО, політичних біженців з інших країн, що мають задокументовані заслуги перед Україною?
Залишу осторонь емоційні враження від поведінки Вороненкова-Максакової, від їх плутаних виправдань в інтерв'ю, а також оцінку особливостей їх особистостей. Тому що все це ‒ наслідок. Це стало можливим лише тому, що державні чиновники в «Кейсі Вороненкова-Максакової» пішли в обхід процедури. Перед тим, як міркувати про участь в політичному житті нашої країни і спів в Національній опері, Вороненков-Максакова, якщо вони хочуть вільно жити в Україні, повинні пройти процедуру повністю.
Текст публікується з дозволу автора