Будапештський меморандум — це, без сумніву, deal, але чи перемога? Чи стане наступною великою угодою, скажімо, Стамбульська deal? Що, насправді, стратегічніше з погляду майбутньої безпеки України, Європи, Заходу: перемога чи домовленість?
Енн Епплбаум у своїй книзі Autocracy, Inc. (2024) описує один показовий і для сьогоднішнього контексту епізод, який відбувся наприкінці 1960-х років у розпал холодної війни:
«Влітку 1967 року австрійські та західнонімецькі капіталісти з газової та металургійної галузей зустрілися з групою радянських комуністів у затишній атмосфері старого мисливського замку Габсбургів поблизу Відня. Атмосфера, безумовно, була доволі дивною. (…) Попри все, у присутніх за столом були спільні інтереси. Радянські інженери щойно виявили величезні газові родовища в Західному Сибіру. (…) Газопроводи зі східного комуністичного блоку на західний капіталістичний виглядали чудовою можливістю для обох сторін отримати вигоду.
Група домовилася зустрітися знову. Діалог продовжився в інших містах (…) У лютому 1970 року західнонімецькі та радянські чиновники нарешті підписали угоду, яка стала відправною точкою для будівництва перших газопроводів із СРСР до Західної Європи".
Для канцлера Віллі Брандта така угода «з ідеологічним ворогом» стала елементом його Ostpolitik та практичним інструментом концепції Wandel durch Handel, що передбачала «зміну через торгівлю».
План КДБ виявився напрочуд успішним
Комуністичний Союз охоче прийняв цю формулу, бо розумів, що «гендель» із Європою радянського зразка зможе стратегічніше й системніше змінити та послабити саму Європу, ніж відкрите протистояння у холодній війні. У логіці радянських спецслужб торгівля мала стати важелем впливу: з одного боку — на приватні інтереси ключових західних гравців, а з іншого — на політичні й економічні процеси в європейських демократіях, де додаткові аргументи на користь добробуту громадян впливали на їхні виборчі смаки та преференції.
Так концепція Wandel durch Handel фактично перетворилася на важливий інструмент гібридної війни, яку вели радянські спецслужби. Вони передбачали здолати Захід його ж інструментами і на його ж території.
План КДБ виявився напрочуд успішним. Радянський Союз, а згодом і Росія, стали глобальними експортерами корупції, що безперешкодно поширювалася за тими самими нафтогазовими маршрутами. «Гендель», як бачимо, послужив димовою завісою для імперії зла, яка після 1990-х ще й прикрилася фасадом демократії — бодай до пори до часу. Тим часом Кремль зумів наситити європейські демократії критичною дозою токсинів «рускава міра» та виплекати там впливову мережу своїх агентів. Яскравою ілюстрацією масштабів і глибини цієї агентурної роботи може слугувати матеріал The New York Times від 24 квітня 2022 року про колишнього німцького канцлера Ґергарда Шредера (рівно через два місяці після повномасштабного вторгнення Росії) під заголовком: «The Former Chancellor Who Became Putin’s Man in Germany».
Такий любий європейському серцю Wandel durch Handel перетворив перемогу у холодній війні на чудовий deal, говорячи мовою сьогоднішнього вашингтонського дискурсу. Ціннісне протистояння Заходу проти радянського тоталітаризму у холодній війні, яке фактично було спричинене неможливістю проведення «Нюрнбергу-2» для засудження і покарання людиноненависницької ідеології та практики комуністичного режиму, після довгих «холодних» десятиліть завершилося дивною перемогою.
В основу цієї перемоги та «пост-холодного часу», як виявилося, після десятиліть протистояння лягло припущення про те, що несправедливість та непокаране зло тоталітаризму можна буде преобразити та «приручити» ринковими інтересами та інструментами. Якщо імперія зла й поступилася у холодній війні, то точно не програла гібридну. Будапештський меморандум (чи «будапештський deal») є хорошою ілюстрацією перемоги на гібридному полі. Словом, те, що Захід хотів бачити як самозрозумілий «кінець історії», виявилося коротким перемир’ям та прелюдією до серії гарячих воєн.
Війна Росії проти України, що триває вже одинадцятий рік, стала для світу не лише політичним чи безпековим викликом. Вона перетворила Україну на арену боротьби, моральний тест, поле болю, жертовності та надії. Україна сьогодні - це не лише фронт, а відкрита рана Європи, геноцидальна ніч, лабораторія суспільних перетворень, місце солідарності та сміливих рішень. Це джерело віри, надії та бачення майбутнього. Це звучить дещо парадоксально, але саме такою є наша реальність.
Історик Тімоті Снайдер колись сказав: «Куди прямує Україна — туди прямує і світ» («As Ukraine Goes, So Goes the World»). У цьому вислові закладена і надія, і тривога. Якщо Україна переможе — це шанс змінити хід історії. Якщо ж Україна зазнає поразки — світ опиниться перед прірвою беззаконня та небезпеки, де страх, агресія й право сили диктуватимуть правила гри.
Але ми не приречені. Світ ще має шанс. Снайдер нагадує: демократія стає вразливою, коли втрачає органічний зв’язок із моральною відповідальністю та втіленою сміливістю жесту, постави і дії. Саме тому український опір — це більше, ніж боротьба за власну державу. Це нагадування, що демократія — це не прийняття вердикту історії, не її кінець, а її творення. Це боротьба за людську гідність попри пропаганду, імперські амбіції та олігархію.
Сьогоднішня Росія — це трагічний доказ того, як демократії провалили свого часу свій моральний тест. Західні демократії десятиліттями торгували з Москвою, закриваючи очі на імперське минуле, репресії, підтримку терористів. Енн Епплбаум нагадує нам у своїй книзі Autocracy, Inc., що Західний світ роками збагачував Кремль, фінансуючи режим, який, водночас, вів підривну діяльність проти європейських демократій, вважаючи їх своїми ворогами.
Сьогоднішня Україна — це не лише свідчення, а й нагадування про те, що боротьба за гідність і свободу формує нашу відповідальність за майбутнє й водночас визначає наше зобов’язання перед минулим. Непокаране зло минулого сьогодні виривається назовні геноцидальними потоками насильства й брехні, закидаючи свої сіті страху та невизначеності у майбутнє. Якщо його не зупинти, то «коло зла», що викотилося з ХХ століття, готове зробити свій оберт і у XXI столітті.
Словом, наша сьогоднішня боротьба не лише вилонює майбутнє, а й зцілює та довершує минуле, повертаючи йому правду та справедливість.
Це екзистенційне протистояння має завершитися перемогою над російською імперією. Саме в цій перспективі стає зрозумілою інтуїція Тімоті Снайдера: світ прямує туди, куди прямує Україна. Перемога України стане кайросом — вирішальним часом нової зрілості та політичної суб'єктності демократій XXI століття. Натомість поразка України пустить метастази страху, недовіри та несвободи крізь усе суспільне полотно XXI століття.
Звісно, можна спокуситися на business as usual, заземливши свої очікування й втішаючи себе думкою, що краще мати deal у жмені, ніж перемогу в небі. Але ми добре розуміємо: охолодивши гарячу фазу війни й винісши за дужки справедливість разом із її моральною екосистемою, ми лише створимо ідеальні умови для адаптації та мімікрії непокараного зла. Це зло й надалі ширитиме свій вплив через гібридні війни, а в умовах століття штучного інтелекту цей вплив лише зростатиме експоненційно й масштабуватиметься глобально.
Минуло вже довгі десятиліття після Другої світової, Холодної війни та краху СРСР. Але за цей час ми, європейські суспільства, здається, так і не навчилися системно й послідовно робити нашу «домашню роботу» над моральними уроками історії.
В Україні це домашнє завдання вже перетворилося на екзистенційний виклик — виживання. І час, який ми ще маємо для його виконання, вимірюється кров’ю й життями.
Проте разом із трагедією відкривається і нове вікно можливостей для України, Європи і всього світу. Захід ще може скористатися цим шансом, якщо нагадає собі просту істину: мораль, чесноти, відповідальність, справедливість, надія й віра — це не абстракції, а ключові поняття й практики, які повинні визначати дискурс, сенс та візію перемоги над Росією та закладати фундамент майбутньої безпеки.
Неможливо збудувати стійке й мирне майбутнє без моральної ясності та готовності діяти відповідально. Коли боротьба добра й зла підміняється «логікою інтересів»: економічних, фінансових, дипломатичних — демократії слабшають. Без «морального клімату» будь-яке демократичне суспільство неминуче перетворюється на крихку конструкцію з декоративною відданістю суспільному благу та втраченим відчуттям морального горизонту свого майбутнього. Без ідеї перемоги над російською імперією та консолідації демократичного світу навколо неї, політична суб'єктність демократій деградуватиме, роблячи їх щоразу більш вразливими та нежиттєздатними перед системним тиском та аргесією тоталітарних систем та автократій.
І наостанок. Розвиваючи разом із нашими партнерами дискурс перемоги, варто пам’ятати про два взаємопов'язані виміри цього поняття: перемога як моральна категорія та перемога як стратегія.
Перемога як моральна категорія — це відповідь на запитання «навіщо?» Навіщо перемагати? Це візія, що дає моральну ясність, мотивацію, відвагу й духовну наснагу перетворити боротьбу за перемогу на спільну і солідарну справу нашого життя. Перемога як стратегія — це відповідь на запитання «як?» Як досягти перемоги? Це дорожня карта, інструмент втілення перемоги як візії.
Якщо ж ми спробуємо консолідуватися виключно довкола питання «як?», легковажачи фундаментальним питанням «навіщо?», не варто дивуватися, якщо в результаті отримаємо не перемогу, а в кращому разі черговий deal.
У нещодавній статті Ukraine Can Still Win, опублікованій у Foreign Affairs 1 липня, Майкл Карпентер (Michael Carpenter) окреслює ключові елементи стратегії перемоги України — рішення та кроки, які, якщо їх Україна та її міжнародні партнери зроблять вчасно, призведуть до поразки Росії.
Завершує свою статтю Майкл Карпентер такими словами: «Перемога може не прийти швидко, дешево чи легко. Але вона все ще можлива й, найімовірніше, обійдеться у менші втрати людських життів і ресурсів, ніж продовження нинішнього статус-кво. Залишається побачити, чи зможе Захід, особливо Європа, зібрати достатньо політичної волі, щоб забезпечити це світліше майбутнє».
Воля — найпотужніший і найцінніший ресурс, який має людство. Наша планета ще не бачила потужнішої сили, ніж людська воля. Але щоб активувати її й вивільнити повний потенціал, потрібна мотивація і відповідь на запитання «навіщо?»
Якщо перемога України стане для Заходу моральною візією справедливого майбутнього, то шанс на пробуджену, усвідомлену та консолідовану політичну волю зростає. І тоді інтуїція Тімоті Снайдера буде свідченням таки надії, а не тривоги багатьох: куди простує Україна — туди простує і світ.