Краще знімати у спільному виробництві, аніж взагалі не знімати. Готовий підписатися під цією істиною, знайомою будь-якому режисеру або продюсеру. Зважаючи на скромні можливості українських кінематографістів, спільне виробництво фільмів – це часто єдиний варіант, при якому картину зможуть побачити.
Копродукція телевізійного кіно-контенту в Україні має довгу і непросту історію. У 2004 році Україна підписала Європейську конвенцію про спільне кіновиробництво, яку вдалося ратифікувати тільки в березні 2009 року. Її мета – сприяння розвитку кіновиробництва за участю кількох країн. Сенс у тому, що фільми, зняті спільно з країнами, з якими у нас офіційно оформлені відносини, що прирівнюються до національних, та користуються всіма пільгами, передбаченими законодавством. Крім того, офіційний статус фільму в копродукції дозволяє залучити іноземне інвестування. І, головне, договір про спільне виробництво картини передбачає, що уряди всіх країн, які беруть участь у зйомках, надають максимальне сприяння кіношникам у вирішенні всіх питань - починаючи від спрощення отримання візи, перетину кордону, перебування на території країни персоналу, задіяного у роботі над фільмом, і закінчуючи імпортом-експортом спеціального обладнання, а також показом картини в кінотеатрах.
Поки що в України є тільки один такий офіційний договір – в 2011 році ми підписали угоду про копродукції з Францією, і через рік ратифікували. У 2013 році подібний документ був підписаний з Королівством Марокко, в 2015 – з Ізраїлем. Правда, вони досі не ратифіковані. Тим не менш, Україна активно шукає нових партнерів для спільного виробництва фільмів.
Так, досить тісне співробітництво України з Польщею. Оскільки ми близькі країни, у нас є спільні сюжети, територіальна і мовна близькість. До речі, кілька років тому, під час 30-го Варшавського фестивалю, Україна і Польща домовилися розробити та погодити угоду про спільне кіновиробництво. Зараз ця співпраця може бути затьмаренеою різними трактуваннями спільної історії двох традиційно дружніх держав. Але, сподіваюся, здоровий глузд візьме гору, а українські та польські продюсери будуть шукати такі сюжети та історії, які нас об'єднують, а не сварять.
Зараз ми активно налагоджуємо зв'язки в кіноіндустрії з Канадою та Бельгією. В кінці грудня минулого року стало відомо, що найближчим часом Україна підпише договір про спільне кіновиробництво з Бельгією. Вже були конкретні домовленості між нашим міністром культури Євгеном Нищуком і бельгійськими режисерами і продюсерами Патріком Куайн та Олыасом Барко. Саме Барко був режисером найбільшого копродакшна в жанрі фентезі за участю України – фільму «Поліна». До речі, Патрік Куайн під час зустрічі з представниками українського Мінкульту зазначив, що на зйомках «Поліни» бельгійська група оцінила професіоналізм української команди, і готова працювати надалі.
Якщо вірити голові Нацради з питань телебачення і радіомовлення Юрія Артеменку, домовленості з Канадою у сфері спільного кіновиробництва теж перебувають на фінальній стадії. Традиційно у нас було багато копродакшна з Росією. Але тут, як мовиться, коментарі зайві.
іЗа останні десять років Україна на умовах спільного виробництва зняла близько 30 художніх і понад 20 документальних фільмів. Близько 26 копродукційних проектів на стадії виробництва в очікуванні державної підтримки. Не так багато, звісно. Життя «жевріє», а хотілося б, щоб било ключем.
Якщо говорити про документальні фільми, зняті у спільному виробництві, варто відзначити україно-американо-британську картину «Зима у вогні». У 2015 вона висувалася на «Оскар». Через рік у цю престижну номінацію потрапив фільм «Українські шерифи» (копродукція України, Латвії та Німеччини).
За останні кілька років вийшло і кілька помітних художніх стрічок, знятих у співпраці з іншими країнами. Найвідоміші з них: «Гніздо горлиці» (Україна-Італія) і «Моя бабуся Фані Каплан» (Україна-Франція). Дві картини були зняті спільно з Грузією: «Сліпі побачення» і «Тепер я буду любити тебе». «Z Джок»- спільно з британцями, «Жива ватра» - з поляками, «Люби мене» - з турками.
У тому, що копродукція – справа вигідна і перспективна, можна переконатися на прикладі Грузії. У 2011 році країна стала 36 членом Eurimages (Європейського бюро підтримки кіно при Раді Європи), і активно користується всіма перевагами такого членства. Наразі проекти спільного виробництва за участю грузинських продюсерів отримали фінансування з фонду у розмірі близько €1,62 млн. Грузія яскраво проявила себе і під час Берлінале, де були представлені три картини, зняті за участю грузинських продюсерів. Під час фестивалю вони активно підвищили своє кіно, не приховуючи, що зацікавлені голосно заявити про себе на ринку копродукції.
Україна поки тільки декларує вступ в Eurimages. Як стверджують наші чиновники від культури, зараз нам не до того. Тому доводиться діяти своїми силами в просуванні українського кіно і пошуку нових партнерів для копродукції.
Сподіваюся, і всі зусилля – і державні, і окремих продюсерів чи колективів - призведуть до того, що ринок спільного кіновиробництва почне розширюватися. Це стосується і документального кіно, і ігрового. Зараз в роботі перебувають кілька копродукційних фільмів. Наприклад, картина «Іній» спільного виробництва України, Франції, Польщі та Литви. Головну роль у ній виконує Ванесса Параді. Ще один цікавий проект – україно-британський містичний трилер «Егрегор». Загальна вартість проекту- 66 млн 270 тис. грн, Держкіно виділить на зйомки 22 млн. Якщо говорити про документальні фільми, то в роботі перебуває картина «Какофонія Донбасу» українсько-французького виробництва. Загальна вартість стрічки – 4 млн грн. Держкіно України покриє витрати в 1,1 млн.
Звісно, в копродукції є і свої складності. Буває непросто знайти історію, яка буде однаково цікавою і в Україні, і, припустимо, у Німеччині або Франції. Крім того, під час спільної продукції можуть виникнути творчі тертя – через різницю в менталітеті, різні погляди на трактування одних і тих же подій. Особливо якщо йдеться не про дві, а про три-чотири країни. Тому важливо, щоб за роботу над фільмом бралася дуже згуртована команда. Щоб у разі виникнення розбіжностей, вони швидко залагоджувалися.
Очевидно одне: копродукція, однозначно, збагачує картини. І я не маю на увазі фінанси, хоча це питання, безсумнівно, спрощується при спільних зйомках. Мова йде про те, що коли на історію, традиції, ментальність України накладається аналогічний досвід іншої країни або країн, такі творчі поєднання дають приголомшливі результати!
Більше поглядів тут